— Я наступного разу таке страшне розповім, що наш Ромео бігтиме додому попереду всіх, — нахвалявся Дмитро.
Може, він здогадується про мої ревнощі й намагається хоч чимось втішити?
— Завтра на Ворсклу не поїду. Скажеш їм, щоб не заїжджали за мною, — не зовсім доречно буркнув я.
— Чого це раптом?
— Доки не полагоджу комп — купатися не буду.
— Ти серйозно?
— Авжеж! Що тут дивного?
— Коли б ти знав, скільки зусиль мені коштує виховати в собі хоч якусь наполегливість, впертість, стійкість. Вишколюю себе, стараюся, та іноді дам слабинку, а вона потягне за собою іншу... Мені подобається твоя рішучість. Молодець.
— Комп’ютер — моє захоплення, розумієш? Ворскла — це вже річ другорядна.
— Заздрю, — зітхнув Дмитро.
— Знайшов чому заздрити! Знайди собі заняття до душі, і все вирішиться автоматично.
— Скажу тобі по секрету. Я сюди не відпочивати приїхав, а працювати. Знаєш, що я з собою прихопив? Підручник для самостійного вивчення санскриту. Це мова така. На ній написані найпотаємніші тексти давньої високорозвиненої індоєвропейської цивілізації. Ці тексти зберігають чимало таємниць. А пізнавши їх, можна такі чудеса творити! Але прошу тебе — нікому не розповідай.
— Цікаво, — байдуже мовив я, бо ніхто, крім Оксани, мене насправді не цікавив.
— Рік ходив на курси арабської мови. Вивчаю історію шумерської цивілізації. Ти тільки уяви, її представники знали в десятки разів більше, ніж цивілізація ХХІ століття. Але курси я відвідував не тільки заради цього. Головна мета — підготуватися, щоб вступити до інституту країн Азії й Африки, де готують дипломатів. Є такий заклад у Москві. В батька грошей не вистачить, щоб оплатити контрактну форму навчання, то я спробую скорити цю фортецю знаннями, — захоплено теревенив Дмитро.
Азія, Африка, Єгипет, шумери, індуси, фараони — все це сипалося на мене як з мішка полова...
Того вечора мені довго не спалося, бо раптом я придумав, як стати крутішим за Андрія. От візьмусь і створю швидше за нього програму, про яку він розповідав у ВКонтакті. І в мене вийде! А що? Маю для цього ідеальні умови. Лишилося тільки відремонтувати комп. Отже, нехай бовтаються у Ворсклі без мене.
Як я став хлопцем на всі сто
Комп полагодити не вдалося: без тестера (це такий прилад, за допомогою якого виявляють пошкоджені контакти, мікросхеми та інше) ніяк не можливо його повернути до життя. На щастя, того дня зателефонував батько і сповістив, що на суботу-неділю приїде до Ліщинівки. І моє прохання прихопити з собою тестер і підручник з програмування на «С++» його неабияк здивувало.
Вечорами ми збиралися на вигоні й, доки не стемніло, по черзі розповідали жахастики: хто вигадував, хто черпав окремі епізоди з фільмів та книжок, додаючи власної фантазії. Такий собі конкурс «Україна має брехунців». А коли сутінки густішали, перекочовували до Оксани й сиділи на лавочці коло двору доти, доки її не кликала бабуся.
Одного вечора наша киянка заявила, що розповість не якусь там вигадку, а справжню історію, що колись трапилася в Ліщинівці.
— Це не брехня, щоб ви знали, — наголосила Оксана.
Дівчина витримала паузу і обвела нас поглядом, так, наче вона — це Тіна Канделакі, а ми — учасники телешоу «Найрозумніший». Дмитро легенько штовхнув мене ліктем, мовляв, ох і артистка ж!
— Між іншим, моя бабця — свідок цих подій. І скажу вам, що я б не хотіла навіть уві сні пережити щось подібне.
— Яка різниця, хто вигадав, — ти чи твоя бабуся? Не тягни, завантажуй, — відмахнувся Дмитро, закинув ногу за ногу і завченим рухом вибив із пачки цигарку — так, що вона поцілила йому прямо до рота.
— Якщо ти такий борзий, то останнє слово в цій історії буде за тобою. І взагалі — так не чесно. Я серед вас єдина дівчина. Коли ви розповідали, то ніхто ні до кого не прискіпувався. І якщо у твоєму Конотопі за правило так розмовляти з жінками, то прошу затямити, що я — киянка.
— Серж, доки вони тут гризтимуться, ходімо біля старої школи яблук натрусимо, — запропонував, не приховуючи невдоволення, Олег.
— Не хочете — не буду розповідати, — демонстративно заявила Оксана.
Запала мовчанка. На небі виткнулися перші зорі, а над лісом низько підіймався повний жовтогарячий місяць. Він був таким великим і сходив так повільно, наче з останніх сил рвався, щоб підбитися вгору. Здавалося, що ще мить — і він, украй стомлений, облишить свій намір і байдуже покотиться землею, розбризкуючи навколо багрянець своїх промінчиків.