— Якщо так, то для початку завтра відшукаємо могилу, а вже потім обговоримо план дій, — розпорядилася Оксана. — А ти, Серж, крутий хлопець.
— Крутіше мене тільки варені яйця!
Нам із Дмитром по дорозі. Розповіді про шумерів мені набридли до поросячого виску. Але я покірно налаштувався слухати. Та цього разу він перемкнув канал.
— Знаєш, — він змовницьки взяв мене під руку. — Я навмисне вдавав із себе байдужого до отих витівок Оксани, а насправді — це саме те, що я вивчаю. Давні письмена цивілізацій Сходу свідчать, що смерті не існує. Не існує, от і все.
— Це я вже десь чув.
— Я от про що: світ померлих — таїна, ніким ще до пуття не відкрита. Радив би тобі почитати «Книгу мертвих», та це відніме купу часу...
— Говори конкретніше.
— Скажи чесно: ти погодився, аби тільки похизуватися, чи тобі справді цікаво?
— І те, й друге.
— А я б не зміг. Хочу, як дослідник — мушу, але боюся.
— Не переймайся. Потім усе розповім.
— Затям, що без спеціальної підготовки в такі справи не вплутуються. Наслідки можуть бути погані. Та ти не бійся. Я дещо знаю. Допоможу тобі.
— Чим же? Подаруєш памперси?
— Вдавана легковажність може дорого коштувати. Світ померлих не терпить понтів. Моє діло попередити.
— Оце і вся твоя допомога?
— Ні. Я виготовлю спеціальний амулет. Перед тим, як іти на кладовище, покладеш до кишені. Він повинен допомогти.
Двері у світ померлих відчиняються
Весь наступний день ми провели на хуторі Гли- бока Криниця. На Дмитра з Оксаною вигляд покинутих домівок справив гнітюче враження. А Олег радів дозрілим ягодам порічок та аґрусу і налягав на них так, наче завтра їх уже не стане. Я скуштував білого наливу і вирішив пройтись вуличкою, яка вела до так званого центру, де ще стояли дві споруди зі вцілілими вивісками «Продуктові товари» та «Сільський будинок культури». Літери вигоріли на сонці й позлущувались.
Трагічна історія про закоханих вразила. Вчора я довго не міг заснути. Напівсонна уява малювала жахливі епізоди: як побивалася нещасна дівчина, перечитуючи листа, як божеволів від горя й розпачу юнак, десь там, на службі в армії, і як, тішачись, потирали руки ті нещасні потвори, які все влаштували.
Я зупинився біля колишнього сільбуду: перекошені, розкриті навстіж двері, на даху — задрані вітром шматки заліза, вікна вибиті. Не віриться, що ось тут, на цих руїнах, колись вирувало життя: лунала музика, гомоніла молодь і серед них, у тому натовпі, були двоє найщасливіших, яким заздрила добра половина ліщинівських дівчат.
Полуденне сонце раптом потьмяніло, але я не звернув на це уваги. Потягнуло вологою прохолодою. А на тому місці, де ще мить тому хиталися від легенького вітерцю високі реп’яхи, юрмиться молодь. Закінчився фільм, і завклубом налаштовує музику, підключаючи до магнітофона підсилювач з колонками. От-от мають розпочатися танці. Вдивляюсь у вечірню імлу, розбавлену жовтим світлом лампочки на стовпі біля сільбуду. Хочу розгледіти щасливу пару в натовпі. Пробую підійти ближче…
— Сергію! Агов! Сергію! Ти де?..
Видіння розпливається і зникає. Озираюся навколо: німа тиша, сонце, вітер шелестить листям дерев.
— Ми вже подумали, що ти десь заснув на сонечку, — гукав зі скутера Олег.
— Та йду вже. Чого ви там?!
«Слід поцікавитися, чи Оксана знає ім’я юнака», — подумав я, кваплячись до компанії.
Наламали гілок, щоб замаскувати в одному з дворів скутер, і рушили до кладовища шукати могилу. Від хутірця до цвинтаря ходи хвилин п’ятнадцять. По неїждженій, порослій бур’яном дорозі вийшли за село. Старі тополі та лапаті ялини колом обступили невеличке кладовище, яке густо поросло високим степовим різнотрав’ям. На багатьох могилках вже встигли вирости молоді деревця кленів. З усього видно, що покійників тут уже давно не ховали. Хутірець вимер.
— Ага, чорта лисого тут знайдеш. Тільки час згаємо. Краще б ягодами ласували, — почав ремствувати Олег.
— Нічого, спробуємо, — я ступив крок, здійнявши руки вгору, щоб не пожалила кропива.
— Якщо вам так кортить, то чекайте, я ось швиденько змотаюся в село і привезу сапачку. Краще косою, але хто мені дозволить її взяти, — мовив Олег.
— Справді, тут із голими руками нічого не вдієш, — погодився Дмитро.
— Ви їдьте, а ми з Сергієм вивчатимемо місцевість, — мовила Оксана й ступила слідом за мною. — Йтимете по наших слідах у густій траві.
Нещадно жалила кропива, боляче дряпалися сухі стебла торішнього бур’яну. Прямо з-під ніг Оксани випурхнула якась пташка. Від несподіванки дівчина зойкнула, але не подала вигляду, що злякалась. Через пару кроків і мене спіткала така ж пригода. Пташки позвивали свої кубельця з торішніх стебел трави прямо на землі. Їм нічого тут боятися, бо цією місциною вже давно не ходили люди. А звірі? Де їм тут взятися! Дідусь говорив, що мисливці повідстрілювали геть усе. «Якби в нашої баби були такі вуха, як у зайця, мабуть, і її б підбили», — жартував він, скоса позираючи на бабцю.