— А як звали закоханих?
— Її Тетяна, а його — не знаю, бо не поцікавилась. Навіщо тобі це?
— Та так, просто.
— Гадаю, що бабця не могла помилитися, пояснюючи мені, де знаходиться могила, — розмірковувала Оксана. — Адже вона з Глибокої Криниці, місцева. Окрім того, неподалік Тетяни похована її двоюрідна сестра. Сподіваюся, ми рухаємось у правильному напрямку.
Дмитро з Олегом швидко повернулися. З сапачкою справа пішла жвавіше. Доводилося звільняти від бур’яну чимало могил, щоб достеменно вивчити дерев’яні хрести. Та тут того кладовища як кіт наплакав. «Сім з половиною горбиків», — жартома говорив Дмитро.
Олег виявився найкмітливішим і шукав могилу за власним методом: підходив до кожного дерев’яного хреста і зверху уважно вивчав його, чи, бува, не видно шляпку цвяшка? І таки знайшов.
Ми обступили невеличкий горбик. Висока трава сягала ледь не до середини хреста, колись пофарбованого в блакитний колір. Він знизу підгнив, протрухлявів і похилився. А ось і чорненька металева голівка. Я торкнувся пальцями, погладив її. Помітив, що з одного боку могилки трава нижча, ніж навколо. Уважніше придивися. Виявляється, через те, що росте в неглибокій ямці.
— Ти вивчаєш могилу, наче картину в музеї, — жартома мовив Олег.
Йому, напевне, кортіло швидше звідси піти.
— Як ви гадаєте, що це могло бути? — запитав я, вказуючи на ямку.
— Заглибина незрозумілого походження, — констатував Дмитро.
— Копали там, де голова покійниці, — припустила Оксана і присіла навпочіпки поряд.
— От чудні ж ви! Та то просто земля запала! Домовина гниє, а ґрунт просідає, — спростував Олег.
— У такому разі ґрунт просів би по всій площині могили.
— Тоді, мабуть, свиня рилася! А що? Хутір недалечко. Зламала загорожу і гайда на волю. А куди їй тут, бідолашній, бігти? Звісно ж, на кладовище, бо воно найближче до хутірця, — зареготав Олег.
— Схоже на те, що хтось копав спеціально, — висловив я свою думку.
— Страшно? — гигикнув Олег. — Гадаю, що це лишився слід від якогось експериментатора типу тебе.
— Не розумію? — підвела на нього очі Оксана.
— А що тут розуміти? Ще один дурень спробував забити цвях, от вона й затягнула його до себе. Тільки ямка лишилась. Пильніше огляньте місцевість, може, десь черевик валяється?
— Іди ти до біса! — махнула рукою Оксана.
Я не став слухати далі їхні теревені пильніше оглянув заглиблення поруч могили. Ямка утворилася давно. Про це свідчить густа висока трава, зсунуті, розмиті краї заглибини.
Стомлено сів на землю й задивився, як легенький вітерець обідньої пори бавиться травою: то хилить до землі, то куйовдить у різні боки. Трішки вигоріла на сонці й розворушена вітром, вона здавалася зовсім осінньою: жовтава, сухо шелестить і вже не так покірно хилиться під вітром, як на початку літа, коли її соковиті стебла тендітно-ніжні, гнучкі... Чиєсь взуття підминає пересохлу траву. Тільки хто це? Невже Олег чи Дмитро начепили гумові чоботи, коли їздили в село?! Халявки чобіт прикриті полами темно-синього плаща. Незнайомець щось дістає з-за халяви чобота. Я спробував підвести очі вгору, щоб розгледіти, хто ж це такий тут з’явився, але не можу, наче хто силою тримає. Бачу, як дужі руки стискають молоток. Поривчастий вітер жбурнув дрібні, як сіль, краплинки дощу. Я зіщулився від холоду. Звідки б йому взятися?! Вітер забиває дихання. І раптом — тепла хвиля обкотила всього. Літній легіт лагідно обвіває обличчя. Дивлюсь, а хлопці з Оксаною вже дійшли до воріт кладовища і саме в ту мить озирнулися.
— Серж, ти тут залишаєшся? — гукав Дмитро.
Я поплентався до гурту, переставляючи ватяні, наче не свої, ноги.
— Ну що, задоволені? Через ваші забаганки на Ворсклу не поїхали. То ходімо хоч ягід наїмося досхочу, — дорікнув Олег.
— А, між іншим, хороша ідея, — погодився Дмитро.
— Ну що, Серж, запам’ятав дорогу? — поцікавилася Оксана. — Завваж, що йти доведеться вночі.
— Слухай, може, ну його все? — запитав Олег.
— Якщо вам не цікаво, то й не будемо, — ображено відповіла Оксана. — Злякався?