Наступного дня усі ми ходили по школі з гордо піднятими головами, вдаючи з себе відомих літераторів, і намагалися вловити момент, коли коридо- ром йшла Ольга Петрівна. Тоді хтось мерщій хапав за руку першого-ліпшого й тягнув до одного з портретів українських письменників, що прикрашали стіни шкільного коридору, й виголошував: «Будьмо знайомі! Я — Степан Васильченко. Як?! Ви ще й досі не прочитали продовження мого «Басурмена»?
Отже, ми здали зошити з написаними творами й стали нетерпляче очікувати на вибух атомної бомби. Бо єдине, що бездоганно вміла робити Ольга Петрівна як відмінник народної освіти, так це здіймати галас. Та сталося не так, як гадалося.
Того дня вона увійшла до класу, привіталась і заходилася роздавати перевірені зошити. Це вже видалося нам підозрілим, бо зазвичай новаторка освітньої ниви спершу виголошувала короткий огляд добре виконаних робіт, зупинялась на творах двієчників, звертаючи увагу на помилки, недолугість викладеної думки та інше, а вже потім повертала зошити.
— А тепер попорошу назвати оцінки, — мовила вчителька, коли стосик зошитів розтанув у її руках, й схилилася над класним журналом.
Ми з Андрієм здивовано переглянулися: з усього класу тільки мені та йому не повернули творів. Що ж, ми також обрали тактику мовчання й терпляче чекали на подальший розвиток подій. Черга за алфавітом дійшла до Андрія, Ольга Петрівна підвела погляд, поправила окуляри і спокійнісінько сказала:
— А про свою оцінку, Андрію, ви зі своїм другом дізнаєтесь від батьків сьогодні ввечері. Я не наважилась оцінювати ваш твір, написаний у співавторстві з Сергієм Приходьком. За роки багатолітньої практики викладання української літератури в школі подібне трапляється зі мною вперше. І критерії, за якими оцінюються подібні твори, мені невідомі. Залишаю пусті клітинки. Отже, далі…
— Дозвольте! — Андрій підняв руку.
— Якщо ви хочете поговорити про свій твір, то ми це зробимо завтра, у вузькому колі. Я спеціально призначила час і запросила ваших батьків. А марнувати на дурниці урок, який відведений державою на навчання, я не можу.
— Та це ж непедагогічно! — спалахнув Андрій.
— Здається, я дала вичерпну відповідь. Чи не так? А якщо заважатимете проводити урок, то я попрошу вас залишити клас.
— Але ж до чого тут батьки?! — не вгамовувався він. — Це по-перше…
— А по-друге, я вас прошу не перечити вчителеві. Замовкніть! — процідила крізь зуби Ольга Петрівна і зблідла.
— Та у вас просто не вистачило сміливості…
— Вийдіть… Геть із класу! Який з біса грамотний!
Запахло грозою. В класі з різних сторін почувся шепіт.
— Гаразд, — мовив Андрій, погоджуючись на капітуляцію.
Понуро, не кваплячись, підвівся, кинув до рюкзака підручник і розвалькувато пройшов через весь клас, а біля дверей зупинився.
— Ольго Петрівно, зважайте, що я буду скаржитись, — ультимативно прозвучало з його уст.
Він грав. Я в цьому не сумнівався.
— Кому? Куди? — насторожилася вчителька.
Це була несподіванка, якої вона аж ніяк не чекала, попри весь свій багатий педагогічний досвід.
Шепіт припинився. Запала напружена тиша.
— До ліги сексуальних меншостей, — серйозно відповів Андрій і під гучний вибух реготу зачинив за собою двері.
Із-за здоровезних скелець окулярів, що сповзли на кінчик носа, розгублено кліпали маленькі, як у миші, сірі оченята. Вчителька жадібно втягувала повітря, наче ніяк не наважувалася щось сказати.
Виставі забракло логічного завершення. Я почекав, доки вщухне гамір, підвівся й голосно пояснив:
— Це, між іншим, цитата з твору класиків російської літератури Ільфа і Петрова!
Знову зчинився гамір. Я подався слідом за Андрієм.
До школи того дня ми так і не повернулися. Вешталися містом, бо знали, що тільки-но з’явимося — відведуть до директора. Гуманоїд так завжди чинить з непокірними.
Цього разу наша взяла, але здобуту перемогу тихо сповивав туман тривоги. Зрештою, ми були готові до всього, але аж ніяк не передбачали, що про цю витівку довідаються батьки.
— Тремтиш? — запитав Андрій, коли ми прощалися.