— Я все передбачив, — спокійно відповів Дмитро. — Вдома спеціально тренувався. В моєму «Samsung SCH–W760» є функція нічної відеозйомки. Перевірено — працює бездоганно.
Коли мене спорядили, ми з Оксаною примостилися на скутері й рушили в путь.
Темрява поглинула червоненьку цяточку «стоп-сигналу». Обручем з усіх боків давила тиша. Я стояв і тупо дивився туди, де зник вогник, а потім і завивання мотору стихло. Ніколи не міг подумати, що в світі існує ось така недоторкана тиша. Окутувала нічна прохолода. Пахло скошене сіно і нічна фіалка.
Над самим вухом відчув тепле дихання. Від несподіванки відсахнувся.
— Чого ти? — одним подихом мовила Оксана.
Я не встиг відповісти, а вона прихилилася ще ближче і доторкнулася до моєї щоки устами. На них ще тримався легкий аромат малинового варення, яке зараз варять у кожному дворі Ліщинівки. На якусь мить я скам’янів, а потім по тілу розлилося дивне відчуття легкості. Бентежне та ніжне. Немає ні мене, ні Оксани — ми разом єдине ціле, як хмаринка в небі, як крапля дощу.
— Можна я притулюся до тебе? Бо так моторошно зробилося... А ти справді такий хоробрий чи тільки вдаєш?
— Не знаю. Просто цікаво.
— Мені теж цікаво, але я не сподівалася, що буде так страшно.
— Нічого, — я обійняв її за плечі і пригорнув до себе. — Спершу потрібно звикнути до темряви, і всі страхи відійдуть геть.
— Ой, росяно як, — вона торкнулася долонею трави, вивільнившись із обіймів. — Забрьохаємося по самі вуха. Вже он хлопці їдуть.
Далеко в полі то пірнав, то виринав із темряви промінь світла скутерівської фари. На хуторі сич затягнув сумну пісню. За кілька кроків від нас у траві щось завовтузилось, зашелестіло. Оксана зойкнула. Наші погляди прикипіли до острівка високої трави та лопухів. За хвилину-другу тривожне шарудіння вщухло, і на стежину викотився їжачок, важко посопуючи носом. Ми полегшено зітхнули.
— Серж, ми з тобою спалилися! — сповістив Олег, вимикаючи двигун.
— Чому?
— Ти відремонтував ноутбук?
— Відремонтував.
— І куди ми з тобою збиралися сьогодні ввечері?
— До тебе. Дивитися кіно.
— Правильно. А ми взяли з собою ноутбук?
— Справді ж бо...
— Ну, мені-то рівнобедрено. А ти начувайся.
— Вже нічого не виправиш...
Нарешті добрели до кладовища. Місяць набрав сили. Від м’якого проміння на траву падали розмиті, нечіткі тіні дерев. Роса наскрізь промочила кросівки й холоші джинсів. Вони хлипали, холодно прилипали до литок. Раптом яскрава комета розітнула небо і згасла прямо над кладовищем. Ми завмерли, захоплено спостерігаючи явище нічного неба. Просто над головами мерехтів Чумацький Шлях, неподалік від нього — Мала Ведмедиця.
— Тримай. Тут заклинання давніх шумерів. Цей текст захистить тебе від потужних струменів негативних енергій землі й неба. Повір мені, це діє, — протуркотів над вухом Дмитро.
Похапцем тицьнув якийсь папірець і одразу ж відійшов — не хотів, щоб це помітили Олег з Оксаною.
Нічна птаха випурхнула з кущів бузку, які густо обступили ворота кладовища, й низько кружляла над нами.
— Треба було купити в Тростянці з десяток потужних петард, — важко сапаючи (він пхав скутер), мовив Олег. — Оце б смальнув, то не літали б.
Йому ніхто не відповів. Всі мовчали. Тиха та місячна ніч посеред неосяжного поля справляла гнітюче враження: з одного боку — покинутий хутір, а з іншого — кладовище.
Біля воріт зупинилися, я відв’язав від скутерівського багажника пакунок з молотком, перевірив, чи не згубив цвяхів, і пішов на кладовище.
Добре, що ми витолочили в траві стежку, бо шукав би я могилу Тетяни до ранку. То тільки на широкій дорозі здається, що місяць гарно світить, а поміж чагарниками зовсім не те. На лапатій, густій ялині, неподалік від могили Тетяни озвався сич. Йому відгукнувся ще один на протилежному боці кладовища. Кляті, наче змагались, хто кого перегорланить. Зупинився, щоб перевести дух.
Низько кружляла пташка, з кожним колом все ближче й ближче до землі. Схожа на кобця. Від могили відділяли лічені кроки. Раптом пташка різко зринула вгору, гублячись у мерехтінні зірок. Я рушив далі, та за хвилину став як укопаний: біля могили Тетяни хтось стояв. Ні, це не видіння — схилена постать людини... Мов з-під землі виринула! Кілька хвилин тому тут нікого й близько не було. В тьмяному місячному світлі стояла якась старенька, зігнута роками жінка.
Дивно, але мене не охопила ні паніка, ні страх, я навіть не подумав, щоб сховатися за розлогий кущ бузку. Стовбичив, як заворожений.