Незнайомка озирнулася довкола і схилилася над могилою. Раз так, то я першим розпочну знайомство. І взагалі, що вона тут робить? Вдихнув на повні груди повітря, щоб голосно гукнути: «Ночі доброї, жіночко! Може, вам допомогти? Га?» Та тільки ворушив устами, як німий. Спробував ще раз — дарма... Згадав про відеокамеру, і, не зводячи очей з нічної гості, намацав мобільник. Жінка відійшла на кілька кроків від могили, ледь чутно щось прошепотіла і плюнула на всі чотири боки. Ввімкнути відеокамеру я не встиг — щось тупо і боляче вдарило в потилицю. Захитався, однак встояв. Озирнувся: низько, вимахуючи крилами, прямісінько на мене летіла птаха. Єдиний порятунок — припасти до землі, прикриваючи руками голову. Тактика виявилась доброю. На цей раз тільки крилом черкнула по спині. Лежав, боячись поворушитись, бо очікував повторної атаки. Спливла хвилина-друга — тихо. Повільно підвів голову: ні старенької, ні пташки. Навіть сичі і ті перестали кричати.
З нестерпним болем у голові я здолав останні кроки до могили. Дістав з кишені цвях. Спокійно, впевнено, удар за ударом увігнав його в хрест. Поруч, у столочену траву, поклав молоток, перевів дух. Спало на думку обстежити все навколо. Жінка не приходила б сюди просто так. Може, вона з могили землю брала? Проте виявити мені нічого не вдалося.
Спробував намацати в траві молоток. Кілька разів провів рукою — катма. Ну та й грець із ним! Уже не знадобиться. Зрештою, невелика втрата. Дідусь, може, і не помітить. Повільно, сантиметр за сантиметром, обводжу руками навколо хреста. Раптом з-під лівої руки кудись щезли вогкі стеблини трави і вона опинилась в невеличкій, свіжо викопаній ямці. Туди й потрапив мій молоток, коли я недбало кинув його, як закінчив забивати цвях. Так он воно що! Незнайомка таки брала ґрунт з могили!
Виснажений, оброшений, спотикаючись, я ледь волік ноги до воріт цвинтаря.
— Живий? — схвильовано прошепотіла Оксана.
— Швидше сюди мобілку. Краще раз побачити, ніж сто разів почути, — не терпілося Дмитрові.
— Тримай. Здається, ціла, але там нічого немає, — я простягнув йому телефон і зморено опустився на землю.
— Серж, там же росяно!
— Дарма. Мене всього хоч викручуй.
— Як?! Невже нічого не зафіксував? — розчаровано вигукнув Дмитро.
— Спочатку було не до того, а потім уже і знімати нічого.
— На могилі земля ворушилась?
— А я вам скажу, що час рушати. Жахастики він розповість потім, — розпорядився Олег.
Ми йшли до хутірця. Переборюючи відчуття втоми, я звітував про результати експедиції. Потому довідався, що батько разів тридцять телефонував Олегові, оскільки не було зв’язку з моїм телефоном. Олег збрехав, що в моїй мобілці розрядився акумулятор. Тоді татко попросив Олега передати мені мобільник. Він і тут не розгубився: запинаючись, сказав, що я вийшов до вітру. Йому повірили. Через хвилин десять — знову дзвінок. Цього разу, за версією товариша, я вирішив проїхатися на скутері, бо вночі з увімкненою фарою ще не катався. А це ж так цікаво! Батько таки здогадався, що йому говорять неправду, і зателефонував ще раз. Виявилося, що я проводжаю Оксану. Зрештою, таткові брехня набридла, і він гайнув великом до Олега додому… Скінчивши переповідати про все це, Олег ультимативно заявив, що нікого не повезе назад до Ліщинівки доти, доки я не вийду на зв’язок із батьком.
Неймовірно, але мій телефон не зафіксував жодного дзвінка. Я панічно міркував, що збрехати батькові? Розповісти правду — сприйме як недолугу вигадку. Час спливав. Може, нас уже шукають усім селом? Я натиснув виклик. Батько був неговіркий: всього лише поцікавився, о котрій я з’явлюся вдома. Його спокій — це передвісник справжнього бурелому...
На початку другої години ночі ми дісталися Ліщинівки. Олег запропонував таку легенду мого зникнення: «Скажеш, що скутер зламався майже біля Тростянця. Якщо предок запитає, а чого мене не було вдома, то поясни так: ми вирішили заїхати в гості до Оксани, потім вона попросила, щоб її покатали, я не захотів, а ти… ну, і далі…»
— А далі — сандалі! Зрозуміло? — обурилась Оксана. — Що про мене подумає його батько?
— Оксано! Ти підбила Сержа на подвиги, так виручай.
— Хлопці, як не крути, однак всі наші вигадки будуть шиті білими нитками, — риречено мовив я. — Що буде, те й буде.
Прощаючись, Оксана цмокнула мене в щічку і сказала:
— Ніколи б не подумала, що харківські хлопці — найхоробріші в Україні.
— Серж, давай я тебе підвезу. Все ж таки батько не так сваритиме в моїй присутності.