— Поліція моралі! — пирснула Оксана. — На тебе чекає не менший прочухан.
— Як не є, а Олег правильно говорить, — розсудив Дмитро.
— Я ж обіцяв, що привезу тебе додому після того, як подивимось кіно. Кажу тобі, так буде краще.
У хаті світилося.
Дивно, але все обійшлося спокійно.
— Йди спати, бовдуре. Завтра ще поговоримо. Безсоромний, ми усі тут до півночі місця собі не знаходили, а йому за гулянням на телефонний дзвінок ніколи відгукнутись, — сердито буркнув тато і пішов защіпати хвіртку.
Потому я довідався, що із завтрашнього дня опиняюся під домашнім арештом: ні кроку з двору до кінця канікул. Навіть на річку заборонили їздити.
Ніч перша. День десятий
Наступної ночі трапилася біда: близько дванадцятої бабусі стало зле. Прихопило серце. Сподівалися, що попустить. Та пригоршня випитих пігулок не допомогла. Стан погіршувався: почала марити, про щось благала. Татко ходив маятником від бабусі до домашньої аптечки, то щось приносив, то відносив, постійно міряв тиск. Дідусь сидів мовчки на стільці поруч із бабусею.
Напевно, все це через мене. Не слід було швендяти ночами. Сердешна, вона переживала, от і не витримало серце. Чомусь подумалося, що коли бабусі не стане, то єдине, що лишиться після неї, — це такий горбик, безліч яких ми бачили на кладовищі.
Її дихання стало ледь чутним. Батько мацав пульс, прикладав вухо до грудей.
— Піднеси люстерко. Якщо запітніє, значить, ще дихає, — прохрипів дідусь.
— Тату, ти ж приїхав не рейсовим автобусом, а «Москвичем». Раз ні лікаря, ні швидкої немає в цьому селі — негайно везіть бабусю в Тростянець! Чого ми валандаємось? — залементував я, показуючи руками туди, де мав бути райцентр.
Це, мабуть, вивело його з оціпеніння. Він мерщій заходився готувати машину. Бабусю переклали з дивана на простирадло і понесли до авто. Мені наказали лишатися вдома. Якщо вони швидко не повернуться, то я мав поратися по господарству.
Не пам’ятаю, скільки я просидів, тупо дивлячись просто поперед себе. Сон не йшов, і я тинявся по хаті, заглядаючи у всі закутки. В залі, на столі біля телевізора, лежав ноутбук. Присів до столу, увімкнув комп і знехотя почав лазити в інтернеті: прогноз погоди, новинки комп’ютерних технологій, зазирнув до мережі ВКонтакті, де накопичилось чимало повідомлень. Читати не став. Поглянув на годинник — близько другої, а сон усе не йшов.
Нарешті зателефонував батько: бабусі зробили одразу кілька уколів, і їй полегшало. Вона вже не марить і наполягає, щоб завтра відвезли назад, бо нікому поратись біля курчат.
Втішна новина подіяла, як снодійне. Пішов до спальні, розстелив ліжко і вимкнув світло. Згадав, що забув вимкнути ноутбук. Не хотілося, але довелося підводитися. Світла не вмикав, бо до сусідньої кімнати кілька кроків, із заплющеними очима можна пройти. Повертаючись до ліжка, почув, як начебто у дворі клацнула хвіртка. Прислухався — тихо. Тільки вітер. Мабуть, на дощ. Гримнули віконниці. Вони завжди отак хлипають, коли здіймається поривчастий вітер.
Вклався на ліжку і став прислухатися. По дорозі наче хтось промчався галопом на коні. Під вікнами зашелестіли кущі малини. У сінях хтось тяжко і протяжно зітхнув. «Це, мабуть, вітер у комині завиває», — сам себе заспокоїв. Та ось постукали у вікно сусідньої кімнати. Невдовзі ще раз. Посипалося бите скло. Я миттю підхопився з ліжка й увімкнув світло.
— Хто там?! — гукнув сердито.
Німа тиша. Тільки чути, як вітер шарпає під вікном кущі малини. Обережно ступив до сусідньої кімнати. Далі пригнувся і навпочіпки прокрався до розбитого вікна. Мені стало смішно з того, як я конспіруюся, адже в кімнаті увімкнене світло і за мною можна спостерігати, як за комахою на долоні.
Підвівся в повний зріст, нерішуче підійшов до вікна. На підвіконні з вулиці лежала, розпластавши крила, пташка. Її широко розплющені очі не просто дивились на мене, а наче впиналися пазурами, пронизували тисячами невидимих голок, спопеляли випромінюванням неймовірної сили. Вона безпорадно припала до підвіконня розправленими крилами. На них наче хто квачем натикав білих цяточок. Її очі випромінювали жахливу гіпнотизуючу силу. Я затремтів, холодний піт укрив спину. Живіт зсудомило, в роті зібралося багато слини, вона просочилася тягучою цівкою крізь нестулені вуста. Випромінювання очей заволоділо мною, затягувало в невідому безвість. Я опинився в полоні. Тіло пронизав нестерпний біль. Та вмить біль відступив. Стало легко й байдуже. Вдихати й видихати повітря здавалося суцільним безглуздям, і я перестав дихати. Спостерігав себе звідкілясь зверху, наче зі стелі, й бачив, що тану, як віск: контури мого тіла стають нечіткими, розмитими, тремтячими. Їх поступово поглинає простір. Ось рука стає схожою на хмаринку диму й повільно розчиняється в повітрі. Одне бажання — швидше щезнути в просторі, мерщій полинути туди, де на мене нібито чекають, а я спізнююсь. Але що це? Все припинилося. Я волав, вимагав, погрожував невідомо кому, щоб не сміли затримувати, бо за спізнення жорстоко покарають. Задуха здавалася схожою на величезну хмару цукрової вати. Вона сповила всього і душила: липка й гидотна. Відчув потребу дихати. Збагнув, що повітря — це єдина можливість лишитися живим...