В інеті він серфив[2] так, наче користувався ним змалечку.
— Серж, ми відстали від життя. Бо просунутим вважається той, хто тямить у мовах програмування «С++», та «Java», — невдоволено зауважив Андрій. Звичайно, таке чути було неприємно. Ще кілька місяців тому без моєї допомоги він не міг знайти клавішу «Enter». А нині, наче крутий програмер, кидається словами «сішка», «жаба».
— То й що тепер?
— Було б добре навчитися.
— Ти здурів? Самотужки нічого не вийде. А на курси нас не візьмуть — не доросли ще. Тямиш?
— Цю тему слід перетерти з предками, — наполягав Андрій.
Переконувати його в безнадійності цього задуму було марно. Щоб не сперечатися, я пообіцяв, що таки поговорю з батьками. І того ж вечора завів з ними розмову.
Мій тато — математик. Працює науковим співробітником дослідного інституту. Він терпляче вислухав мене й відповів з усмішкою: «Легше дитину перевчити ходити на руках, ніж навчити її мови програмува- ння».
Проте мати — вихователька дитячого садочка — заперечила: «До десяти-тринадцяти років діти легше й швидше за дорослих освоюють будь-яку науку. Цей факт має тисячі доказів. Сержику, вперед!»
І от одного дня, в супроводі моєї мами, ми переступили поріг закладу, де, на нашу думку, навчали майбутніх хакерів.
Початок науки був дуже важким. Дорослі з нас кепкували, аж доки на одному з практичних занять Андрій не розписав від «а» до «я» кодування команд для однієї комп’ютерної іграшки. Добра половина слухачів із цим завданням не впоралися. Це стало для нас перемогою і визнанням.
Якось після уроків ми по самі вуха зав’язли у війні з групою першокласних геймерів і таки розгромили їх вщент. Перемогу вирішили відсвяткувати морозивом. Радісний ще хвилину тому, Андрій раптом набундючився, став мовчазним.
— Серж, тобі не набридло гаяти час на оці ігрища для дебілів? — озвався він, коли ми вмостилися з морозивом на лавці.
— Ні. До того ж вони не такі вже й тупі: просунуті, сучасні іграшки. Звичайно, що нижче плінтуса, але серед інших чимало й цікавих.
Я заходився ласувати пломбіром. Андрій кілька разів лизнув морозиво й сердито жбурнув його до урни.
— Перезавантажся, — жартома порадив я йому.
— Знаєш що? — він підсунувся ближче. — Давай створимо щось своє, цікаве, круте й просунуте, щоб аж мізки в трубочку згорталися. Я тобі скажу, що всі оці штучки, на які ми витрачаємо час, туплять мізки.
— Не розумію, що ти пропонуєш?
— Якщо бавитись, то пристойними іграми. Час цікавитися серйозними речами.
— Затям, що твої інтелектуальні цяцьки нікому й задарма не потрібні.
— Це ти про себе?
— І про тебе також.
— А я тобі кажу — поміркуй, — буркнув Андрій, підвівся, потиснув руку і побрів, черкаючи рюкзаком по асфальту…
Швидко спливав час. Вже через рік ми вміли створювати сайти на «narod.ru», залюбки розробляли для них примітивні системи захисту й змагалися, хто перший їх зламає. Наріжний уперто намагався створити програми для комп’ютерних іграшок. Часом щось і вдавалося.
Вдома ніхто не лаяв мене, не докоряв, не читав лекції-повчання. Взагалі батьки робили вигляд, начебто нічого й не знають. Як той заєць, я, прищуливши вуха, очікував, що ось-ось над моєю головою мають розступитися небеса, і з холодної космічної височини пролунає страшний вирок.
І ця мить таки настала.
— Післязавтра отримаєш табель, і гайнемо до бабусі в село, — мовив батько під час вечері.
Значить, предки вже все обговорили. Отже, жодної надії залишитися в Харкові... Ні, я люблю бабусю і дідуся, люблю село, але ця любов триває не більше двох-трьох днів. Раніше, класу так до п’ятого, я не міг дочекатися, коли ж настане літо, щоб знову опинитися на свободі, тобто в селі. Але потім з’явився комп, і сільське літо перестало манити.
— А як же ремонт класу? — згадав я.
— Вже все погоджено з директором школи, — відповів батько. — Тобі, школярику, слід відпочити. Навчальний рік справді був напруженим. А в селі — тиша, спокій...
— По очах бачу, як йому не хочеться їхати, — мати читала мої думки.
— Це зараз душа не лежить, а, дивись, тільки-но туди потрапиш, то потім і не витягнеш до Харкова, — переконував батько.
Помовчав, а потім додав:
— Сергію, тобі корисно який час побути далі від міста, комп’ютера, шкільних друзів. І, будь ласка, не сприймай це як покарання за ваші з Андрієм витівки. Між іншим, у творі є багато слушних думок. Я так і сказав Ользі Петрівні. Але хочу дещо пояснити. Послухай: відчути себе обдуреним, побачити, як брехня ходить у пошані, а побита правда ледь ноги переставляє — все це, Сержику, діло нехитре. Так було, є і буде. Нікого не оминають труднощі підліткового віку. Але ти мусиш з’ясувати для себе, чому все так відбувається. А щоб це збагнути — потрібна мудрість. Ніхто ніколи нікого і ніде їй не вчить. Мудрість здобувають самотужки — з книг, з хороших фільмів, життєвих ситуацій...