«Повний гаплик! Батько встановив свій пароль на комп, а мати причепила на монітор список літератури (як ти здогадався — складений Ольгою Петрівною). Його просто нереально подужати за літо. Я порахував кількість сторінок усіх творів, поділив на 90 днів — і випав. Тільки уяви — щонайменше сорок сторінок за день! Від такого читання на лобі літери проступлять! На той час, коли я повернуся до Харкова, мої очі будуть не менші за лінзи нашого Гуманоїда. Але я тобі скажу, що не все так безнадійно. Користуватися компом мені дозволять тоді, коли прочитаю хоча б тридцять відсотків творів і перекажу їхній зміст.
Тисну руку!
Тримай хвоста бубликом!» — підбадьорював Андрій у коротенькому повідомленні на моїй стіні ВКонтакті.
В село! На заслання!
Пальцями ніжно погладжую мишку, торкаюсь клавіатури, жалісним поглядом дивлюся на темний квадрат монітора... Прощавайте, комп’ютер, телевізор, ролики, плеєр... Прощавай, цивілізація, й здрастуйте, будьте ви прокляті, кури, гуси, свині, корови, кози, собаки, коти, голуби!.. Земний уклін вам — найсварливіша й найлагідніша у світі бабцю Олено й мудрий дідусю Андрію.
Тремтіть, ще зеленкуваті та кислі яблука, груші, сливи, абрикоси, аґрус, — бо не всім вам судився цим літом довгий вік.
Ховайте, бабцю, недостиглі полуниці. Та хоч ви їх листям обгорніть — однаково знайду. Та не забудьте прип’яти цапа Бориса, який минулого літа підсадив мене ледь не до середини груші. Бо, бачте, він образився, що я занадто коротко підстриг йому борідку. Я ж бо хотів як краще, щоб до неї не чіплялися реп’яхи!
Та зніміть арешт з Полкана й поверніть мені кульковий пістолет, з якого минулого літа я трішечки покалічив зозулясту квочку, бо вона весь час намагалася мене дзюбнути, коли брав на руки пухкеньких, жовтеньких, як цвіт кульбаби, курчаток.
За все це, бабусю, я вам наламаю вербових гілочок на Зелену неділю, бо ж більше нікому. Гадаєте, дідусь подереться на вербу, як торік? Щоб йому знову защемило ногу поміж двох стовбурів розлогого дерева? Пригадуєте, як потім його усім селом визволяли з вербового полону, а він тільки ревів, як спійманий капканом ведмідь. Потому тиждень до вас не озивався. І коли б не мої дипломатичні здібності, то ви б із дідусем ходили вовками, мабуть, і досі. Це ж завдяки мені через тиждень після пригоди ви нарешті від нього почули: «А що, догавкалась?»
Знаю, ви тільки посміхнетесь, мовляв, таких сварок на віку трапляються тисячі. А пригадайте-но тернистий шлях до миру! Скільки він вам коштував кілограмів цукерок? А скільки літрів газованих напоїв, мультивітамінних соків? І ще багато чого, про що я й досі боюсь сказати мамі з татом. Бо на війні, як на війні.
Та годі вже мені! Завівся.
Чи не краще поміркувати, що прихопити з собою? Спробував заспівати, як це робить тато, коли наш старенький «Москвич», здолавши сотню кілометрів, підкочується до маленького села Ліщинівка.
Здрастуй, рідне село,
Як ти без мене жило…
Ні, це не годиться! Якісь бабські співанки. Потрібне щось бадьоріше.
П’ятнадцять гривень на рахунку мобільного — це були мої всі статки, з якими я ступив із закіптюженого «Москвича» в густий килим споришу біля бабусиного подвір’я. За сто з лишком кілометрів від Харкова, у дикому краї, такі гроші на рахунку — єдина можливість миттєвого зв’язку з цивілізованим світом, в якому люди не можуть і години прожити без інтернету та цифрового телебачення. Десь там лишився Андрій, приречений конати у книжковій облозі.
Радість зустрічі з дідусем та бабусею розвіяла сумний настрій, але в моїй уяві ніяк не вимальовувалась картина тутешнього буття без комп’ютера. Тільки тепер зрозумів, як тяжко доводилося нещасному Тарасові Шевченку, який понуро блукав берегами Аральського моря. Якби не писав вірші, то стовідсотково з’їхав би з глузду. Словом, я опинився на засланні й гадки не мав, що робити, аби не схибнутися від нудьги. Тому був ладен з ранку до вечора косити сіно, сапати картоплю, пиляти дрова, пасти гусей — все, що завгодно, аби не тинятися без діла.