— Я також, як на заслання їхав.
— Ось іще Дмитро має приїхати. Так що твоє ув’язнення має бути веселим.
— Твій? — я кивнув на скутер.
— Ну, а чий же? Батечко подарував на останній дзвоник. Тепер маю цяцьку. На літо повинно вистачити, як ти гадаєш?
— Як на літо?..
— А що, гадаєш, довше їздитиме? — здивувався Олег.
Я розгублено мовчав, бо не зовсім розумів, що він має на увазі. Мені б, наприклад, цього скутера вистачило на десять років, я б його беріг і доглядав не гірше за комп’ютер.
— Чого задумався? Хутчіш збирайся. Черешні чекають.
— Вони ще зелені.
— А ти їх бачив? Я вже тут старожил, зрозумів? І знаю навіть, скільки яєць знесуть за день бабині кури.
— До чого тут яйця?
— Не тупи! В селі, щоб ти знав, сама ходова валюта: самогонка, яйця, сало й молоко, — терпляче пояснив Олег. — От скажи, скільки тобі батьки залишили грошей?
— Ніскільки.
— Вважай, ти пропав. А чіпси, а сухарики, а кока-кола, а морозиво? — перелік раптом урвався.
Олег роззирнувся довкола і вже тихіше продовжив:
— Та й не будеш же ти у діда сигарети красти? Бо мій курить такі, що аж горобці з-під стріхи непритомні падають, а пес тягне свого хвоста в будку і не вилазить звідти доти, доки вітер не розвіє той сморід. От тепер поясни, як ти тут збираєшся жити? Мені ось лишили сотню гривень: за тиждень ледь не всі витратив. А десяток яєць, щоб ти знав, — це завжди свіжа копійка.
— Кому ж ти тут їх продаси?
— Дідьку лисому! До Тростянця — півдня рачки, а ми маємо колеса! І продамо там, що завгодно й кому завгодно, — збуджено заходився пояснювати Олег.
Справжній Шмигало! Дідусь влучив у десятку. Ще позаминулого літа Олег був зовсім іншим: мовчазним, вайлуватим, лінивим і постійно щось жував. А тепер — наче підмінили.
З неї все і почалося
Того дня ми намотали на колеса скутера майже сотню кілометрів. Побували всюди, де тільки можна було поласувати чимось смачненьким. Від пуза наїлися черешні, зеленого гороху, спробували шовковиці, двічі змоталися в Тростянець, попірнали в прозорій воді Ворскли...
Відвідали колишню польову тракторну бригаду. Тепер від неї одна назва лишилась та купа руїн. І єдине, що там буяє попри пануючий занепад, так це сад, де найсмачніші у всій окрузі яблука, груші, сливи та абрикоси. Завітали ми туди не просто так, а щоб довідатися, на якій стадії дозрівання перебувають фрукти.
— Затям: цей процес потрібно контролювати. Не встигнеш і оком змигнути, як обнесуть весь урожай разом з листям. То тільки здається, що нашу Ліщинівку вже й приблудні собаки оминають. А тут, кажуть, уже й землю поділили поміж собою якісь заможні тузи. Все ніяк не діждуться, коли останній абориген помре.
Рот у нього не стулявся ні на хвилину. Щоб не робив: чи їхав на скутері, чи їв шовковицю, дудлив кока-колу чи видряпувався на саму верхівку черешні — завжди туркотів.
Після нетривалих відвідин тракторної бригади Олег показав мені дорогу до «справжнього раю». Ним виявився не що інше, як спорожнілий хутірець Глибока Криниця. Це зовсім поряд із нашим селом. Пригадую, ще позаминулого літа в декількох домівках доживала віку самотня стареча. Тепер — порожні хати. Навколо них виросли густі та високі бур’яни, сховавши похилені паркани. На все це спочатку було моторошно дивитися, та потім звикаєш. А райським тут було те, що ледь не в кожному дворі росли, ніким незаймані, фруктові сади.
— Ось бачиш, Сер, який маєток я приглядів для себе, — гукнув Олег. — Щоб поласувати на дурняк, до тракторної бригади люди ще ходять, а сюди ніхто не навідується. Звикай — ми тут господарі. Тільки одна умова — по хатах не шастати. Розумієш, я обіцяв бабусі. А якщо чесно, то кортить зазирнути, правда ж?
— Якось тут незатишно.
Олег зупинив скутер посеред вулиці. З обох боків нас обступили височенні бур’яни, за ними боязко виглядали будиночки з вибитими вікнами і облізлими фарбованими дахами.
— Тю! Ти чого? Тільки уяви: ми тут одні-однісінькі. Все навколо — наше. Насолоджуйся, дурень! А ось іще трішки — і достигнуть яблука, груші, аґрус, порічки, чорна смородина, сливи, абрикоси...
— От би ще комп, і звідси можна цілий день не вилазити.
— Елементарно, Ватсон, — мовив Олег. — А в придачу до нього — купу дисків з фільмами та мультиками.
— Жартуєш???
— Чого б це я понтувався? — образився Олег. — Ноутбук старенький, але працює. Батько собі нового придбав, а мені цей дістався. І якщо якась копійка залишилась на рахунку, то можна і в інеті повисіти.