Іноді йому платять кілька марок. Іноді жінка з шахтарської сім’ї смажить йому ковбаски або загортає в серветку печиво для сестри. Незабаром Вернер уже може скласти в уяві мапу з майже всіма радіоприймачами в районі: саморобний детекторний приймач на кухні в аптекаря, гарна десятилампова радіола вдома в голови департаменту, що била його струмом щоразу, коли він намагався перемкнути канал. Навіть у найбідніших шахтарських будинках зазвичай є державний «Фолькс-Емпфенгер VE301», радіоприймач серійного виробництва з орлом та свастикою, що не ловить короткі хвилі, налаштований лише на німецькі частоти.
Радіо: мільйони вух слухають одну людину. По всьому Цольферайну з репродукторів уривчастий голос райху лине вгору, мов непохитне дерево, його слухачі прихиляються до гілок того дерева, як до вуст Господа. А коли Господь замовкає, їм відчайдушно хочеться знайти когось, хто примусить голос зазвучати знову.
Сім днів на тиждень шахтарі витягають вугілля на світло, його розтирають у порошок і годують ним коксові печі, кокс охолоджують у величезних спеціальних баштах й підвозять до доменних печей, де розтоплюють залізну руду, а залізо переробляють у крицю і виливають у бруски, які завантажують на баржі й відправляють ненаситній країні. «Лише через найгарячіший вогонь, — шепоче радіо, — можна досягнути очищення. Лише пройшовши через найважчі випробування, можуть піднятися обрані Богом».
— Зі ставка сьогодні вигнали дівчинку, — повідомляє Юта. — Інге Гахман. Сказали, що не дозволять нам купатися з напівкровкою. Негігієнічно. Напівкровкою, Вернере. А ми теж хіба не напівкровки? Хіба в нас не половина крові від батька, а половина — від матері?
— Вони мають на увазі напів’євреїв. Говори тихіше. Ми не напів’євреї.
— Певно, ми теж напівкровки.
— Ми чистокровні німці. Ніякі ми не напівкровки.
Геріберту Помселю вже п’ятнадцять років, він переїхав до шахтарського гуртожитку, працює в другу зміну, а Ганс Шильцер став найстаршим хлопцем у сиротинці. Ганс віджимається по сто разів, планує взяти участь у з’їзді в Ессені. У провулках трапляються бійки, пліткують, що Ганс підпалив чиєсь авто. Однієї ночі Вернер чує, як він унизу кричить на фрау Елену. Грюкають вхідні двері, діти крутяться в ліжках, фрау Елена довго ходить кімнатою, тихо човгаючи домашніми капцями. У вологій темряві зі скреготом проїжджають вантажівки з вугіллям. Удалині гуде машинерія: пульсують клапани, обертаються ремені. Бездоганно. Навіжено.
Листопад 1939 року. Холодний вітер котить велике сухе листя платанових дерев гравійними доріжками Ботанічного саду. Марі-Лор перечитує «Двадцять тисяч льє…»: «Я бачив довгі стрічки водоростей, якихось — сферичних, інших — трубчатих, представників роду laurencia та cladostephus з їхнім тоненьким листям» недалеко від воріт на рю Кюв’є, коли, шелестячи листям, підходить група дітей.
Хлопчачий голос щось розповідає, кілька інших хлопчиків сміються. Марі-Лор підіймає пальці над сторінкою. Сміх усе ближче, гучніше. Раптом перший голос звучить просто біля її вуха:
— А знаєш, вони шаленіють за сліпими дівчатами!
У нього швидке дихання. Вона простягає руку, але ні до чого не доторкується.
Їй важко сказати, скільки з ним хлопців. Мабуть, троє чи четверо. Судячи з голосу, йому років дванадцять або тринадцять. Вона підводиться, притискає до грудей свою велетенську книжку й чує, як її ціпочок скочується з лавки й падає на землю.
Хтось інший каже:
— Певно, вони спочатку заберуть сліпих дівчат, а вже потім калік.
Перший хлопчик карикатурно стогне. Марі-Лор підіймає книжку, мов щит.
Другий кидає:
— Примусять їх робити різні речі.
— Усілякі непристойності.
Зліва від неї, на віддалі, дорослий голос кличе:
— Луї, Петер?!
— Хто ви такі? — шипить Марі-Лор.
— Бувай, сліпенька!
І — тиша. Марі-Лор слухає шурхіт дерев, кров гуде у її вухах. Довгу, сповнену панікою, хвилину вона повзає серед листя біля лавки, доки її пальці не намацують ціпок.
У магазинах продають протигазні маски. Сусіди закривають вікна картоном. Щотижня до музею заходить усе менше відвідувачів.
— Papa, — питає Марі-Лор, — як почнеться війна, що ми робитимемо?
— Не буде війни.
— А якщо таки буде?
Його долоня лягає їй на плече, знайомо дзвенять ключі в нього на ремені.
— З нами буде все гаразд, ma chérie. Директор уже подав прохання, щоб мене не викликали із запасу. Так що я нікуди не дінуся.
Але вона чує, з яким поспіхом він гортає сторінки газети. Він закурює сигарету за сигаретою, він майже увесь час працює. Минають тижні й дерева стають голі, й батько вже не запрошує її на прогулянку садами. От якби вони мали таку неприступну субмарину, як «Наутилус»!
Прокурені голоси офісних працівниць долинають крізь відчинене вікно до шафи для ключів.
— Уночі вони прокрадаються у квартири. Ставлять міни-пастки на кухонні комоди, унітази, бюстгальтери. Отак відчиняєш шухляду з білизною й залишаєшся без пальців.
Їй сняться жахіття. Мовчазні німці синхронно гребуть через Сену, їхні човни рухаються плавно, мов пливуть в олії. Вони безшумно пролітають під опорами мосту, з ними на ланцюгах звірі, що вистрибують із човнів і мчать повз величезні квіткові клумби, уздовж огорож. Вони нюшать повітря на сходах до Великої зали. З їхніх пащек крапає слина. Голодні, вони вриваються в музей, розсипаючись залами. Вікна темнішають від крові.
Шановний професоре я ни знаю чи ви отримуєте ці листи чи радіостанція їх перисилає й чи є радіо станція взагалі? Ми ни чули вас щонайменше два місяця. Ви припинили випускати перидачі чи це проблема з нашого боку? В Бранденбургі є нова перидавальна радіо станція під назвою Дойчлендсендер три. Мій брат каже, що вона завишки триста тридцять із чимось метрів друга за висотою штучна конструкція у світі. Вона майже все інше глушить. Стара фрау Штрасеман, одна з наших сусідок, вона каже, що чує перидачі Дойчлендсендера в себе в зубних пломбах. Мій брат каже, що це можливо якщо мати антену і випрямляч і щось що служитиме денаміком. Він каже, що можна використовувати шматок дротяного паркану щоб ловити радіо сигнали, тож мабуть і срібло в зубі теж можна. Мені подобається про це думати. А вам хіба ні професоре? Про пісні в зубах? Фрау Елена каже, що ми тепер маємо йти зі школи відразу до дому. Вона каже, що ми ни євреї але ми бідні й це майже так само нибезпечно. Тепер це кримінальне правопорушення налаштовуватися на чужоземну хвилю. За це можна дістати важкої праці, типу розбивати каміння по п’ятнадцять годин на день. Або ж робити нийлонові шкарпетки або йти в шахту. Ніхто ни хоче допомогти мені надіслати цього листа навіть мій брат тож я зроблю це сама.
У травні йому виповнюється чотирнадцять. Настав 1940 рік, і більше ніхто не сміється над гітлер’югендом. Фрау Елена готує пудинг, Юта загортає в газету шматок кварцу, а близнята, Ганна й Сусанна Герліц, маршують кімнатою, зображаючи солдатів. П’ятирічний хлопчик, Рольф Гупфаєр, сидить на дивані в куточку, раз у раз заплющуючи сонні очі. Новенька — маленька дівчинка — примостилась у Юти на колінах й обсмоктує її пальці. У вікні, за фіранками, видно, як полум’я над трубою, що височіє вдалині, гойдається й тремтить.
Діти співають, потім жадібно з’їдають пудинг.
— Час спати, — каже фрау Елена.
Вернер вимикає свій приймач. Усі проказують молитву. Коли він відносить радіо на горище, на душі в нього тяжко. У провулках п’ятнадцятирічні юнаки йдуть у бік ліфтів до шахти, вишиковуючись у чергу зі своїми касками й ліхтарями біля воріт. Він намагається уявити, як світло їхніх ліхтарів слабне й віддаляється, як гримлять кабелі, як усі мовчать, доки спускаються в ту вічну темряву, де люди вгризаються в землю, а над ними висить каменюка завтовшки мало не кілометр.