Спекотно й стає дедалі спекотніше. Він думає: «Нас замкнули в коробку, а коробку вкинули в жерло вулкана».
Минають секунди. А може, й хвилини. Вернер і далі стоїть на колінах. Знайти ліхтар. Потім товаришів. Потім вихід. Потім розібратися зі слухом. Напевно, солдати Люфтваффе згори вже пробираються крізь уламки їм на допомогу. Але він не може знайти свого ліхтаря. Він навіть не може підвестися.
У цілковитій темряві перед його очима миготить тисяча рухливих червоних і синіх плям. Язики полум’я? Видіння? Вони спалахують над підлогою, а тоді піднімаються до стелі, світячись дивно, спокійно.
— Ми мертві? — кричить він у темряву. — Ми загинули?
Щойно затихло ревіння бомбардувальників, як над будинком просвистує артилерійський набій і з глухим гуркотом вибухає неподалік. На дах щось сиплеться — його уламки? жарини? — і Марі-Лор каже вголос:
— Ти надто високо. — Вона примушує себе вилізти з-під ліжка. Годі висиджуватися. Вона повертає камінь у будиночок, ставить на місце планки, які слугують йому за дах, вкручує димаря й опускає крихітну модель у кишеню сукні.
Де її черевики? Вона повзає по підлозі, але намацує лише шматки дерева і, напевно, скалки віконного скла. Вона знаходить ціпок і в самих панчохах виходить у коридор. Тут запах диму сильніший. Підлога досі холодна, і стіни теж. Вона облегшується в туалеті на шостому поверсі й стримується, щоб не смикнути ручку бачка, знаючи, що він більше не наповниться. Вона завмирає, перевіряючи, чи повітря не стало гаряче, перш ніж іти далі.
Шість кроків до сходів. Над її головою пролітає другий набій, і Марі-Лор скрикує. Коли він вибухає десь за річкою, підвіски на люстрі колишуться й дзвенять.
Дощ із цегли, дощ із гальки, повільніший дощ із сажі. Донизу — вісім гвинтових сходинок; друга й п’ята скриплять. Обернутися навколо баляси, ще вісім сходинок. Четвертий поверх. Третій. Тут вона перевіряє натяжний дріт, який її двоюрідний дідусь встановив під телефонним столиком на сходовому майданчику. Дзвоник висить, дріт натягнутий і проходить крізь діру, просвердлену в стіні. Ніхто не заходив і не виходив.
Вісім кроків по коридору до ванної кімнати на третьому поверсі. Ванна повна води. У ній щось плаває — напевно, шматки тиньку, і на підлозі під колінами пісок, але вона припадає губами до води й п’є. Скільки може.
Назад до сходів і вниз на другий поверх. А тоді на перший — на балясині вирізьблені виноградні грона. Вішак перекинутий. Підлога в коридорі всіяна шматками чогось гострого — мабуть, посуду з буфету в їдальні, — тож вона ступає якомога обережніше.
На першому поверсі, напевно, вибило й кілька шибок: вона відчуває сильніший запах диму. Вовняне пальто її двоюрідного дідуся висить на гачку у фойє, вона його вбирає. І тут теж немає її черевиків — куди ж вона їх поділа? На кухні — хаос зі скинутих полиць і каструль. У неї на шляху кулінарна книжка лежить перекинута, мов підстрелена пташка. У коморі вона знаходить півхлібини, що залишилося від учора.
Тут, посеред кухні, — люк у погріб із металевим кільцем. Вона відсовує обідній столик і відчиняє його.
Із погреба тхне мишами, вологою і молюсками, викинутими на берег, так, наче десятки років тому його затопив приплив і в ньому довго стояла вода. Марі-Лор вагається над відчиненим люком, вдихаючи запах диму, що долинає знадвору, і майже повну його протилежність — холодний сморід, який піднімається з дна. Дим: її двоюрідний дідусь каже, що дим — повільний танець частинок, мільярдів летких молекул вуглецю. Шматочків будинків, кафе, дерев. Людей.
Зі сходу в бік міста зі свистом летить третій набій. Знову Марі-Лор намацує модель будиночка в кишені сукні. А тоді бере хліб і ціпок, спускається драбиною, що веде вниз, і зачиняє за собою люк.
Показується світло. Вернер усім серцем сподівається, що воно справжнє, не витворене його уявою. Жовтий промінь пронизує пил, бродить через завали, освітлює впалий шматок стіни, покручену полицю. Він ковзає двома металевими шафами, зім’ятими й покорченими так, наче це чиясь гігантська рука розірвала їх навпіл. Освітлює розсипані інструменти, розбиті вішаки й із десяток уцілілих банок, повних гвіздків і шурупів.
Фолькгаймер. Він знайшов ліхтар і тепер проводить його променем по купі спресованих уламків у дальньому кутку — по камінню, цементу, трісках. Тільки за мить Вернер розуміє, що це — сходи.
Те, що від них лишилося.
Обвалився цілий кут підвалу. Промінь затримується там на хвильку, наче даючи Вернерові можливість усвідомити їхнє становище, а тоді відхиляється праворуч і перескакує на щось поблизу, й у відбитому світлі, крізь клуби пилу Вернер розрізняє величезний силует Фолькгаймера, який пригинається й зашпортується, рухаючись серед висячої арматури й труб. Нарешті промінь зупиняється. Затиснувши ліхтарик зубами, серед цих рваних тіней, що сягають стелі, Фолькгаймер піднімає уламки цегли, вапна й штукатурки, шматок за шматком, подрані дошки й кусні ліпнини — під цим усім, бачить Вернер, вимальовується тіло, поховане під цією вагою.
Там інженер. Бернд.
Берндове обличчя біле від пилу, але на місці очей — два провалля, а рот — червона діра. Хоч Бернд і кричить, Вернер його не чує крізь гул, що стоїть у нього у вухах. Фолькгаймер піднімає інженера — старий на руках у фельдфебеля скидається на дитину — і, тримаючи ліхтар зубами, переносить його через руїни, знову пригинаючись, щоб не забитися головою об висячу стелю, й опускає його на золотаве крісло, яке досі стоїть у кутку, тільки тепер вкрите білим пилом.
Фолькгаймер береться великою долонею за Берндове підборіддя й лагідно закриває йому рота. Вернер, що лежить за метр від них, не чує ніякої зміни.
Споруда навколо них знову починає тремтіти, і звідусіль сиплеться гарячий пил.
Тепер промінь Фолькгаймерового ліхтаря кружляє по тому, що залишилося від даху. Тріснули три величезні дерев’яні балки, але жодна з них не зламалася. Між ними тиньк, укритий павутиною тріщин, у двох місцях стирчать розірвані труби. Промінь ковзає позаду Вернера й освітлює перекинутий верстак, розтрощений корпус радіоприймача. Нарешті він знаходить і Вернера. Той підіймає долоню, затуляючи очі.
Фолькгаймер підходить; його велике стривожене обличчя опиняється зовсім поруч. Широкі, знайомі, глибоко посаджені очі під каскою. Високі вилиці й довгий ніс із роздвоєним округленим кінчиком, як у стегнової кістки. Широчезне підборіддя. Повільно й обережно, Фолькгаймер торкається Вернерової щоки. Відводить руку — кінчики його пальців червоні.
— Треба звідси вибратися. Знайти інший вихід назовні, — каже Вернер.
— Вихід? — питають Фолькгаймерові губи. — Звідси немає іншого виходу.
Розділ 3
Червень 1940 року
Через два дні після втечі з Парижа Марі-Лор і її батько приходять до міста Евре. Ресторани або позабивані, або переповнені людьми. На сходах собору сидять двоє жінок у вечірніх сукнях, притулившись одна до одної. Між ринкових наметів якийсь чоловік лежить долілиць непритомний, якщо не гірше.
Пошта не працює. Телеграфні дроти обірвані. Найсвіжіша газета датована позавчорашнім днем. Черга по талони на бензин зміїться від дверей префектури аж за ріг.
У перших двох готелях вільних кімнат немає. У третьому їм не відчиняють. Час від часу замкар ловить себе на тому, що зиркає через плече.
— Papa, — збентежено бурмоче Марі-Лор. — У мене болять ноги.
Він закурює сигарету: залишається три.
— Уже недалеко, Марі.
На західному краю Евре дорога безлюдніє й починається передмістя. Замкар знову й знову перевіряє адресу, яку йому дав директор: мосьє Франсуа Жано, будинок дев’ять по рю Сен-Ніколя. Однак коли вони підходять до будинку мосьє Жано, той виявляється охопленим пожежею. У безвітряних сутінках крізь дерева підіймаються в небо лиховісні клуби диму. Чиєсь авто врізалося в кут сторожки й зірвало ворота із завіс. Будинок — чи те, що від нього лишилося, — величний: двадцять французьких вікон на фасаді, великі свіжопофарбовані віконниці, доглянутий живопліт біля входу. Un château.[23]