Пересуваючись, вона тримається кабелів і труб, перил і мотузок, огорож і пішохідних доріжок. Вона сполохує людей. Вона не знає, чи увімкнене світло.
Діти, з якими вона знайомиться, мають мільйон питань: «Тобі болить?», «Ти заплющуєш очі перед сном?», «Як ти знаєш, котра година?»
Їй не болить, пояснює вона. І темряви теж немає, такої, як вони собі уявляють. Усе складається зі сплетінь, сіток, зміщень звуку й текстури. Вона по колу обходить Велику залу, орієнтуючись на скрип підлоги; вона чує тупіт кроків угору й униз музейними сходами, плач малюка, стогін втомленої бабусі, що опускається на лавку.
Люди не знають, що її світ кольоровий. У її уяві, у її снах усе різнобарвне. Будівлі музею бежеві, каштанові, горіхові. Їхні науковці бузкові, лимонно-жовті й рудувато-брунатні. Акорди піаніно повільно линуть коридором із динаміка радіо в пункті охорони, відбиваючись у шафці для ключів густим чорним і багатогранним синім. Церковні дзвони розсіюють дуги бронзового кольору з вікон. Бджоли срібні; голуби помаранчево-коричневі, темно-руді, а часом золоті. Велетенські кипариси, повз які вони з батьком проходять щоранку, — переливчасті калейдоскопи, кожна голка — багатогранний промінь світла.
Вона зовсім не пам’ятає своєї матері, але уявляє її білою, сяйливою. Її батько випромінює тисячу кольорів: молочний, полунично-червоний, глибокий червоно-брунатний, соковитий зелений; запах, схожий на олію й метал, відчуття замкóвого барабана, що стає на місце; дзенькіт ключів, які підстрибують на ходу. Коли він розмовляє з головою відділу, то забарвлений в оливково-зелений, а коли з мадемуазель Флорі з оранжерей — у все яскравіші відтінки помаранчевого, коли намагається готувати — у яскраво-червоний. Коли він вечорами сидить за своїм робочим місцем і, працюючи, ледь чутно мугикає, то світиться волошковим, а кінчик його сигарети мерехтить блискучим синім.
Вона губиться. Секретарі або ботаніки, а одного разу заступник директора приводять її назад до шафки з ключами. Вона допитлива; вона хоче знати різницю між водорістю та лишайником, між Diplodon charruanus і Diplodon delodontus. Титуловані науковці беруть її під лікоть і супроводжують через сади або проводять сходами вгору. «У мене теж є дочка», — кажуть вони. Або: «Я знайшов її серед колібрі».
— Toutes mes excuses,[14] — її батько запалює сигарету; один за одним витягає ключі з її кишені. — Що, — шепоче він, — мені з тобою робити?
На дев’яті іменини вона, прокинувшись, знаходить два подарунки. Перший — це дерев’яна коробка, яку вона не знає, як відімкнути. Крутить її і так і сяк. Їй потрібно трохи часу, щоб зрозуміти, що одна сторона на пружині; вона натискає на неї, й коробка, клацнувши, розчиняється. Усередині чекає єдиний кубик кремового сиру камамбер, який вона відразу кладе до рота.
— Надто легко! — сміється її батько.
Другий подарунок важкий, загорнутий у папір зі шпагатом. Усередині велика скріплена спіраллю книжка. Шрифтом Брайля.
— Кажуть, що вона для хлопчиків. Або дівчаток, які дуже люблять пригоди. — Марі-Лор чує, як батько всміхається.
Вона проводить кінчиками пальців по рельєфній назві. Навколо. Світу. За. Вісімдесят. Днів.
— Papa, це надто дорого.
— Не тобі цим перейматися.
Того ранку Марі-Лор заповзає під стійку біля шафки для ключів, лягає на живіт і кладе всі десять пальців на рядок. Французька звучить старомодно, а крапочки видрукувані набагато ближче одна до одної, ніж вона звикла. Але за тиждень стає легко. Вона знаходить стрічку, якою користується як закладкою, й музей десь зникає.
Загадковий містер Фоґґ живе ніби за годинником. Жан Паспарту стає його слухняним лакеєм. Коли за два місяці вона прочитує останній рядок, то розгортає книжку на першій сторінці й починає знову. Вечорами вона проводить пальцями по батьковій моделі: дзвіниця, вітрини. Вона уявляє, як герої книжок Жуля Верна ходять вулицями, бесідують у магазинах; сантиметровий пекар відправляє в піч і витягає крихітні хлібинки; три малесеньких грабіжники виношують план, повільно проїжджаючи повз ювелірний магазин; крихітні буркотливі авто переповнюють рю Мірабель, їхні склоочисники ковзають туди-сюди. За вікном на четвертому поверсі на рю де Патріарш мініатюрна версія її батька сидить за мініатюрним столом у їхній мініатюрній квартирі, просто як у справжньому житті, шліфуючи якийсь мікроскопічний шматок дерева; з іншого боку кімнати — мініатюрна дівчинка, худенька, кмітлива, у неї на колінах лежить розгорнута книжка; у неї в грудях б’ється щось велике, щось повне поривань, щось безстрашне.