— Тобі хочеться знати, який він на вигляд. Це тому ти так ним цікавишся.
Вона перекочує мурекс у долонях. Підносить його до вуха. Десять тисяч шухляд, десять тисяч шепотінь у десяти тисячах мушель.
— Ні, — відповідає вона. — Я хочу мати певність, що Papa й близько до нього не підходив.
Вернер і Юта знову й знову знаходять радіопередачу того француза. Завжди під той час, коли вже треба лягати спати, завжди на середині якогось усе знайомішого тексту.
«Сьогодні, діти, розглянемо коліщата у ваших головах, що, певно, крутяться там, щоб кожен із вас міг почухати брову…»
Вони слухають програму про морських істот, ще одну — про Північний полюс. Юті подобається та, що про магніти. Вернерова улюблена — про світло: затемнення й сонячні годинники, полярні сяйва й довжину хвиль.
«Як ми називаємо видиме світло? Ми називаємо його кольором. Але електромагнітний спектр простягається від нуля до нескінченності, тож насправді, діти, з математичного погляду, будь-яке світло — невидне».
Вернерові подобається присісти біля свого вікна на горищі й уявляти радіохвилі, які, мов арфові струни з милю завдовжки, згинаються й бринять над Цольферайном, перелітаючи через ліси, через міста, через стіни. Опівночі вони з Ютою никають іоносферою, шукаючи той розкішний, проникливий голос. Коли вони його знаходять, то Вернерові здається, ніби він знайшов вхід в інший світ, у таємне місце, у якому можливі великі відкриття, у якому сирота з шахтарського селища може розкрити якусь життєво важливу таємницю, заховану у фізичному світі.
Вони із сестрою відтворюють експерименти француза; вони роблять швидкохідні катери з дерев’яних частин сірників і магніти зі швацьких голок.
— Чому він ніколи не каже, звідки він, Вернере?
— Може, він не хоче, щоб ми знали?
— У нього голос як у багатого чоловіка. Закладаюся, що він передає програми з велетенського будинку розміром як ціле селище, з будинку з тисячею кімнат і тисячею слуг.
— Може бути, — всміхається Вернер.
Звучить голос, а тоді знову піаніно. Може, це лише Вернерова уява, але щоразу, коли він чує одну з програм, здається, якість звуку трохи знижується, звук стає слабший, так, ніби француз говорить із корабля, що повільно відходить далі й далі в море.
Минають тижні. Доки Юта спить поряд, Вернер дивиться в небо, охоплений нетерплячкою. Життя — воно там, за заводами, за воротами. Там, десь далеко, люди намагаються розв’язати питання великої ваги. Він уявляє себе високим інженером у білому халаті, що крокує по лабораторії: парують казанки, гримить обладнання, на стінах висять складні схеми. Він несе ліхтар по гвинтових сходах в освітлену зорями обсерваторію й дивиться в окуляр великого телескопа, спрямованого в темряву.
Може, старий гід був трохи несповна розуму. Може, «Моря полум’я» взагалі ніколи не існувало, може, проклять і справді не буває, може, її батько має слушність, що Земля — це лише магма, континентальна кора й океан. Гравітація й час. Камені — це лише камені, дощ — просто дощ, а нещастя — це лише невдача.
Її батько став повертатися до шафи для ключів раніше. Незабаром він знову починає брати Марі-Лор із собою в різноманітних справах, підколюючи її щодо гір цукру, які вона додає до кави, або кепкуючи над музейними доглядачами, хто палить кращі сигарети. Не виставляють ніякого нового блискучого каменя. На музейних працівників не падає покара; Марі-Лор не гине від укусу змії, не падає у водостік і не ламає шию.
Зранку на її одинадцяті іменини вона прокидається й знаходить два нових пакунки там, де мала б бути цукорниця. Перший — лакований дерев’яний кубик, увесь зроблений зі зсувних панелей. Щоб відчинити його, треба зробити тринадцять кроків, й вона відкриває їхню послідовність, не минає й п’яти хвилин.
— Святий Боже! — вигукує батько. — Та ти ж грабіжниця сейфів!
Усередині кубика дві цукерочки «Барньє». Вона розгортає обидві й водночас кладе до рота.
Усередині іншого пакунка грубий стос сторінок зі шрифтом Брайля на обкладинці. Двадцять. Тисяч. Льє. Під. Водою.
— Продавець сказав, що вона у двох томах, і це перший. Я подумав, що наступного року, якщо ми й далі відкладатимемо гроші, то зможемо купити й другий…
Вона одразу береться читати. Оповідач, знаменитий морський біолог на ім’я П’єр Аронакс, працює в тому ж музеї, що і її батько! Він дізнається, що по всьому світу один за одним тонуть кораблі. Після наукової експедиції до Америки Аронакс розмірковує над справжньою природою цих подій. Що викликало ці кораблетрощі? Рухливий риф? Гігантський рогатий нарвал? Міфічне морське чудовисько?