У коридорі ні душі. Надходить друга хвиля поштовхів — ближча, більша. Ключі дзвенять, підлога скрипить, і їй вчувається запах потоків пилу, що ллються зі стелі.
— Papa?
Тиша. Ні доглядачів, ні вахтерів, ні теслярів, ні цокоту підборів секретарки по підлозі в коридорі.
Вони здатні днями маршувати на голодний шлунок. Вони запліднюють кожну школярку на своєму шляху.
— Агов!
Як швидко її голос розчиняється в тиші, яким порожнім здається коридор. Її це лякає.
За хвилю чути дзенькіт ключів і звуки кроків, батьків голос кличе її. Далі все відбувається швидко. Він відчиняє великі, довгі шухляди, дзвенить десятками ключів.
— Papa, я чула, що…
— Поквапся.
— Моя книжка…
— Краще залиш її. Вона заважка.
— Залишити книжку?
Він виводить її за двері й замикає шафу. Надворі, здається, хвилі паніки прокочуються деревами, мов поштовхи землетрусу.
— Де сторож? — питає її батько.
Голоси біля бордюру — солдати.
Марі-Лор збентежена. Це гудуть літаки? Це запах диму? Хтось розмовляє німецькою?
Вона чує, як батько перекидається кількома словами з незнайомцем і віддає ключі. Потім вони йдуть повз ворота на рю Кюв’є, проходячи між мішками з піском, безмовними поліціянтами чи чимось ще, що недавно з’явилося посеред тротуару.
Шість кварталів, тридцять вісім риштаків. Вона їх усіх рахує. Через шматки фанери, якими її батько закрив вікна, у їхній квартирі душно й спекотно.
— Дай мені хвилинку, Марі-Лор. Я потім усе поясню.
Її батько скидає речі до, здається, свого полотняного наплічника. «Їжа, — думає вона, намагаючись відгадати речі за їхніми звуками. — Кава. Цигарки. Хліб?»
Знову лунає глухий удар, тремтить віконне скло. У буфеті дзвенить посуд. Сигналять автомобілі. Марі-Лор підходить до моделі й проводить пальцями по будиночках. Усе на місці. Усе на місці. Усе на місці.
— Сходи в туалет, Марі.
— Мені не треба.
— Хтозна, коли потім трапиться така нагода.
Батько вбирає на неї її зимове пальто, хоча стоїть середина червня, й вони збігають униз сходами. На рю де Патріарш вона чує віддалене гупання, схоже на кроки тисяч людей. Вона йде поряд із батьком, затиснувши складеного ціпочка в одній руці, а іншою тримаючись за його наплічника; усе навколо здається позбавленим логіки, як у кошмарах.
Праворуч, ліворуч. Між поворотами — довгі відрізки бруківки. Незабаром вони йдуть вулицями, на яких вона точно ніколи не бувала, вулицями, що лежать за межами батькової моделі. Давно потому, як Марі-Лор збилася з підрахунку своїх кроків, вони підходять до такого щільного натовпу, що вона відчуває його тепло.
— У потязі буде прохолодніше, Марі. Директор дістав нам квитки.
— Нам можна зайти?
— Ворота замкнені.
Від натовпу віє нудотною напруженістю.
— Мені страшно, Papa.
— Тримайся за мене.
Він веде її в іншому напрямку. Вони перетинають кипучу магістраль, а тоді підіймаються вулицею, що смердить, як замулена канава. Увесь час батькові інструменти приглушено брязкають у наплічнику й чуються далекі й безперервні автомобільні гудки.
За хвилю вони знову опиняються в тисняві. Голоси відлунюють від високої стіни; її окутує запах вологого одягу. Десь хтось викрикує імена в рупор.
— Де ми, Papa?
— На вокзалі Сен-Лазар.
Плаче дитина. Смердить сечею.
— Тут є німці, Papa?
— Немає, ma chérie.
— Але скоро прийдуть?
— Так кажуть.
— А що ми робитимемо, коли вони сюди дістануться?
— Ми тоді вже будемо в потязі.
Праворуч від неї верещить дитя. Чоловік тремтячим голосом просить натовп розступитися. Жінка поблизу знову й знову зойкає:
— Себастьєне! Себастьєне!
— Уже ніч?
— Ось тільки почало смеркати. Відпочиньмо хвильку. Передихнімо.
Хтось каже:
— Друга армія розбита, дев’ята — відрізана. Найкращі флотилії Франції втрачено ні за цапову душу.
Інший додає:
— Нас чекає окупація.
Валізи котяться плиткою, дзявкає песик, кондуктор дме у свисток, і якась велика машина кашляє, заводячись, а тоді глухне. Марі-Лор намагається заспокоїти шлунок.
— Але ж у нас є квитки, чорт забирай! — кричить хтось позаду неї.
Виникає бійка. Натовпом шириться істерія.
— Яке це все, Papa?
— Що, Марі?
— Станція. Ніч.
Вона чує, як спалахує його запальничка, як він затягується димом і горить його сигарета.
— Спробую описати. Місто темне: ні вуличних ліхтарів, ні світла з вікон. Час від часу небо освітлюють прожектори — шукають літаки. Тут є жінка в нічній сорочці. А ще одна несе стосик тарілок.