— А війська?
— Тут немає військ, Марі.
Він бере її за руку. Її страх трохи стишується. Ринвою біжать потоки дощу.
— Що ми зараз робимо, Papa?
— Сподіваємося на потяг.
— А що всі інші роблять?
— Теж сподіваються.
Стукіт у двері під час комендантської години. Вернер і Юта роблять завдання разом із п’ятьма дітьми за довгим дерев’яним столом. Перш ніж відчинити, фрау Елена чіпляє собі на лацкан партійний значок.
Заходить мокрий від дощу єфрейтор з пістолетом на поясі й свастикою на лівій руці. Проти низької стелі в кімнаті він здається недоладно високим. Вернер згадує про короткохвильове радіо, запхнуте в стару дерев’яну аптечку, що лежить під його ліжком. «Вони знають», — думає він.
Єфрейтор окидає поглядом кімнату — вугільну піч, розвішане прання, миршавих дітей — з однаковою мірою поблажливості й ворожості. Його чорний пістолет, здається, всотує все світло в кімнаті.
Вернер наважується раз глянути на сестру. Вона не зводить очей із гостя. Військовик бере зі столика книжку — дитячу книжку про потяг, який умів розмовляти, — й перегортає кожну сторінку, перш ніж покласти її назад. А тоді він каже щось, що Вернерові не вдається розчути.
Фрау Елена притискає складені руки до фартуха, й Вернер розуміє, що це вона намагається приховати тремтіння.
— Вернере, — кличе вона повільним, ледь чутним голосом, не зводячи очей з єфрейтора. — Цей пан каже, що має радіо, яке треба…
— Візьми свої інструменти, — перебиває чоловік.
Йдучи з дому, Вернер оглядається лише раз: Юта притискається лобом і долонями до вікна у вітальні. Лампа освітлює її ззаду, і вона надто далеко, так що йому не вдається розгледіти вираз її обличчя. А тоді її поглинає дощ.
Вернер удвічі нижчий за військовика і має робити два кроки, коли той робить один. Вони проходять повз відомчі будинки й охорону на підніжжі схилу, де мешкають керівники. У світлі ліхтарів видно косі потоки дощу. Кілька людей, що трапляються їм на шляху, тримаються від єфрейтора на віддалі.
Вернер не наважується нічого питати. З кожним ударом серця його переповнює палке прагнення кинутися навтьоки.
Вони наближаються до воріт найбільшого будинку, будинку, який він бачив тисячу разів, але так близько — ніколи. Великий червоний прапор, важкий від дощової води, звисає з підвіконня на горішньому поверсі.
Єфрейтор стукає в задні двері. Служниця в сукні з високою талією знімає з них пальта, вправно струшує з них воду й вішає їх на мідний підлоговий вішак. У кухні пахне тортом.
Єфрейтор заводить Вернера в їдальню, де на стільці сидить вузьколиця жінка з трьома свіжими роменами у волоссі й гортає журнал.
— Мокрі, мов качки, — каже вона й знову опускає погляд. Вона не запрошує їх сісти.
Товстий червоний килим зминається під п’ятами Вернерових шкарбунів; над столом горить електрична лампочка в плафоні; на шпалерах в’ються троянди. У комині тліє вугілля. Предки сім’ї сердито дивляться з фотографій на всіх чотирьох стінах. Це тут вони арештовують хлопців, чиї сестри слухають іноземні радіостанції? Жінка гортає сторінки свого журналу, одну за одною. Її нігті пофарбовані яскраво-рожевим лаком.
Сходами спускається чоловік у неймовірно білій сорочці.
— Боже, він такий малий, правда? — звертається він до єфрейтора. — Це ти — той знаменитий майстер із ремонту радіо? — Чоловікове густе чорне волосся блищить на голові, мов налаковане. — Рудольф Зідлер, — каже він і відпускає військовика легким кивком.
Вернер намагається видихнути. Гер Зідлер защипує манжети й оглядає своє зображення в мутному дзеркалі. У нього яскраво-блакитні очі.
— Ну що. А ти не дуже говіркий, так? У нас тут дещо зламалося. — Він вказує на великий «Амерікен Філько» в сусідній кімнаті. — Уже двоє в ньому длубалися. А тоді ми почули про тебе. Варто було спробувати, так? Їй, — киває він на жінку, — не терпиться послухати свою передачу. Ну й випуски новин, звісно.
З його тону Вернер розуміє, що насправді жінці байдуже до випусків новин. Вона не підводить очей. Гер Зідлер усміхається, наче кажучи: «Ми з тобою, синку, знаємо, що новини ще нічого не означають». У нього дуже дрібні зуби.
— Працюй без поспіху.
Вернер присідає біля радіо й намагається вгамувати хвилювання. Вмикає його, чекає, доки нагріються лампи, а тоді обережно прокручує ручку налаштування вздовж доріжки, справа наліво. Він видихає і прокручує ручку у зворотний бік. Тиша.