Гер Зідлер сміється. Знову Вернера вражає, як багато в нього зубів і які вони дрібні.
— Ти знаєш, чого нас вчить історія? Історія — це діло рук переможців. Хто перемагає, той і розказує, як усе було. Ми діємо заради власної користі. Звісно. Назви мені людину чи народ, що так не робить. Заковика в тому, щоб визначити, у чому саме полягає ця користь.
Залишається один кусень торта. Радіо мурчить, жінка сміється, а гер Зідлер, вирішує Вернер, майже не схожий на його сусідів, із їхніми настороженими, стривоженими обличчями — обличчями людей, що звикли щоранку проводжати близьких у шахти. Його обличчя ясне й цілеспрямоване; він чоловік, напрочуд упевнений у своїх привілеях. І за п’ять метрів від нього сидить ця жінка з нафарбованими нігтями й гладенькими литками — жінка, така незвична для Вернерового життя, що здається чужинкою з іншої планети. Так, наче вона вийшла із самого приймача «Філько».
— Ти вправний з інструментами, — підсумовує гер Зідлер. — І надто розумний, як на свій вік. Таким хлопцям, як ти, є де вчитися. У школах генерала Гайссмаєра.[20] Вони найкращі серед найкращих. Там і механіку вивчають. Дешифрування, ракетні двигуни, усе найсучасніше.
Вернер не знає, куди подіти очі.
— У нас немає грошей.
— А цим і вирізняються такі заклади. Їм потрібні діти з робітничого класу, трудівники. Хлопці, не заплямовані… — гер Зідлер нахмурюється, — гнилизною середнього класу. Кінотеатрами й усім таким. Їм потрібні працелюбні хлопці. Виняткові хлопці.
— Так, пане.
— Виняткові, — повторює він, киваючи, наче говорить сам до себе. Він свистить, і повертається єфрейтор, тримаючи в руці каску. Солдат зиркає на останній кусень торта й швидко відводить погляд. — В Ессені є комісія з набору, — каже гер Зідлер. — Я напишу для тебе рекомендацію. Ось, візьми… — він простягає Вернерові сімдесят п’ять марок, і той чимскоріше ховає купюри в кишеню.
Єфрейтор сміється.
— Наче вони печуть йому пальці!
Гер Зідлер думками десь далеко.
— Я надішлю Гайссмаєрові листа, — вирішує він. — Добре для нас, добре для тебе. Ми діємо в інтересах людства, так? — Він підморгує. А тоді військовик дає Вернерові дозвіл на перебування поза домом після комендантської години і проводжає його.
Вернер іде додому, не помічаючи дощу, намагаючись осягнути грандіозність того, що сталося. Дев’ять чапель стоять, мов квіти, у каналі за коксовим заводом. Баржа подає свій жахливий сигнал, вугільні вагонетки котяться туди-сюди, і постійний глухий стукіт буксирної лебідки відлунює в темряві.
У сиротинці всі діти вже повкладалися спати. Фрау Елена влаштувалася просто посеред холу з горою випраних шкарпеток на колінах і пляшкою хересу. У неї за спиною Юта сидить за столом і споглядає Вернера з разючою напруженістю.
— Що він хотів? — цікавиться фрау Елена.
— Тільки щоб я полагодив радіо.
— Оце й усе?
— Так.
— Вони щось питали? Про тебе? Про дітей?
— Ні, фрау Елено.
Фрау Елена важко видихає, так, наче затамовувала подих попередні дві години.
— Dieu merci.[21] — Вона тре скроні обома долонями. — Можеш лягати спати, Юто.
Юта вагається.
— Я полагодив радіо, — пояснює Вернер.
— Який ти молодець, Вернере. — Фрау Елена робить великий ковток хересу, заплющує очі й закидає голову назад. — Ми залишили тобі вечерю.
Юта йде до сходів, у її очах читається сумнів.
На кухні все вкрите плямами від вугілля і якесь незугарне. Фрау Елена заносить тарілку, на ній лежить єдина варена картоплина, розрізана навпіл.
— Дякую, — каже Вернер. Він досі відчуває присмак торта.
Маятник гойдається туди-сюди в старому підлоговому годиннику. Торт, збиті вершки, товстий килим, рожеві нігті й довгасті литки фрау Зідлер — усі ці враження крутяться у Вернеровій голові, мов карусель. Він згадує, як возив Юту до шахти номер дев’ять, де зник їхній батько, вечір за вечором, так, наче той міг вийти з ліфта, тягнучи ноги.
Світло, електрика, ефір. Простір, час, маса. «Принципи механіки» Гайнриха Герца. Знамениті Гайссмаєрові школи. Дешифрування, ракетні двигуни, усе найсучасніше.
«Розплющте свої очі, — казав той француз на радіо, — і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться назавжди».
— Вернере?
— Що, фрау?
— Хіба ти не голодний?
Фрау Елена: ця жінка йому як мати. Вернер їсть через силу. А тоді віддає їй сімдесят п’ять марок, і вона вражено моргає, побачивши суму, й вертає йому п’ятдесят.
Нагорі, почувши, як фрау Елена сходила в туалет і лягла в ліжко, й увесь будинок зовсім затих, Вернер рахує до ста. А тоді підводиться з ліжка й виймає з аптечки маленьке короткохвильове радіо, шестирічне, яке він не раз доробляв, із запасними дротами, новим соленоїдом і Ютиними написами навколо ручки налаштування, виносить його надвір, за будинок, і розбиває цеглиною.
20
Август Гайссмайєр (1897–1979) — генеральний інспектор закладів націонал-політичної освіти. —