Однак усе зовсім не так, як раніше. Дерева димлять, будинок тліє, сонце майже сіло. Замкар стоїть на гравійній алеї і стривожено думає: «А що, як хтось по нас прийде? А що, як хтось знає, що в мене в наплічнику?»
Він бігцем веде Марі-Лор назад на дорогу.
— Papa, мої ноги.
Він перевішує наплічника наперед, закидає її руки собі на плечі й несе її на спині. Вони проминають рознесену сторожку і розбите авто й звертають не на схід, до центру Евре, а на захід. Повз них на велосипедах проїжджають люди. На їхніх змучених обличчях мелькає коли підозра, коли страх, а коли — і те, й те. Напевно, і в нього теж злякані очі.
— Не так швидко, — благає Марі-Лор.
Вони відпочивають у бур’янах за двадцять кроків від дороги. Сутінки тільки опускаються, на деревах ухкають сови, над придорожньою канавою кажани ловлять комах. «Діамант, — нагадує собі замкар, — це лише шматок вуглецю, що пролежав у надрах землі мільярди й мільярди років і піднявся на поверхню жерлом вулкана. Хтось його огранив, хтось його відшліфував. Він здатен таїти прокляття не більше за якийсь листок, дзеркало чи істоту. В цьому світі буває лише випадковість, випадковість і закони фізики».
Хай там як, а в наплічнику всього лише шматок скла. Обманка для відволікання уваги.
У нього за спиною, у небі над Евре, стіна хмар освітлюється раз, потім удруге. Блискавка? Попереду видніється луг нескошеного сіна і м’які обриси темних фермерських будівель — будинку й сараю. Людей не видно.
— Марі, я бачу готель.
— Ти ж казав, що вони всі зайняті.
— Цей на вигляд привітний. Ходімо. Він недалеко.
Він знову несе її на спині. Ще майже кілометр. Коли вони наближаються, у вікнах не з’являється світло. Сарай — за сто метрів позаду будинку. Замкар намагається розчути ще щось, крім гулу крові у вухах. Ні гавкоту собак, ні полум’я смолоскипів. Напевно, ці люди теж утекли. Він садить Марі-Лор біля вхідних дверей стайні, м’яко стукає, чекає і стукає знову.
Навісний замóк — новісінький «Бурже» з однією защіпкою; з його-то інструментами відімкнути такий — за іграшку. Всередині овес, відра, сонно кружляють ґедзі, але коней немає. Він відчиняє стійло, садить Марі-Лор у кутку й роззуває її.
— Voilà,[25] — каже він. — Один із гостей щойно завів у вестибюль своїх коней, тож якийсь час тут може смердіти. Але швейцар уже його вигнав. Он він пішов. Бувай, конику! Йди спи до стайні, будь ласка!
Вираз її обличчя відсторонений. Байдужий.
За домом городик. У сутінках йому вдається роздивитися троянди, цибулю, листя салату. Полуницю, переважно ще нестиглу. Незрілу білу моркву, обліплену землею. Нічого не ворушиться, фермер із гвинтівкою не з’являється у вікні. Замкар приносить повну пелену овочів, наповнює бляшане відро водою з крана, зачиняє двері в стайню і в темряві годує доньку. А тоді він кладе їй під голову своє пальто й витирає її лице своєю сорочкою.
Залишається дві сигарети. Вдих. Видих.
«Подумай логічно. На кожен наслідок знайдеться причина, на кожну проблему — спосіб її розв’язання. До кожного замкá є ключ. Можна повернутися в Париж, можна лишитися тут, а можна піти далі».
Знадвору долинає м’яке ухкання сов. Віддалений гуркіт грому чи артилерії, а може, й обох.
— Цей готель дуже дешевий, ma chérie. Його власник за стійкою сказав, що кімната коштує сорок франків за ніч, якщо ми самі подбаємо про постіль. — Він прислухається, як вона дихає. — Тож я відповів: «Звісно, ми так і зробимо». А він: «Гаразд, я принесу вам дошки й гвіздки».