Діти нахиляються вперед, а з ними й Марі-Лор.
— Прокляття було таке: володар каменя житиме вічно, але, доки триматиме його в себе, на всіх дорогих його серцю людей нескінченним дощем сипатимуться нещастя.
— Житиме вічно?
— Але якщо володар викине камінь у море, доставивши його тому, кому він призначений, богиня зніме прокляття. Отож принц, тепер уже султан, думав три дні й три ночі й урешті вирішив залишити камінь у себе. Камінь урятував його життя, він думав, що той робив його незнищенним. Він наказав відрізати священикові язика.
— Ой! — вигукнув найменший хлопчик.
— Оце він дарма, — сказала найвища дівчинка.
— Прийшли загарбники, — продовжив доглядач, — і зруйнували палац, убили всіх, кого знайшли, а принца ніхто ніколи більше не бачив, і за двісті років ніхто більше нічого про «Море полум’я» не чув. Хтось казав, що діамант порізали на багато менших каменів, хтось — що він досі в принца, а принц тепер у Японії чи Персії, що він скромний фермер, який, здається, не старішає.
Отож камінь випав з історії. Допоки одного дня, коли французькому торгівцеві коштовностями, під час його подорожі на голкондські шахти, що в Індії, не показали величезного діаманта у формі груші. Сто тридцять три карати. Майже ідеальна прозорість. Великий, як голубине яйце, писав він, і блакитний, як море, але із язиком полум’я всередині. Він відлив копію каменя й відправив її схибленому на коштовностях герцогові в Лотарингію, попередивши того про чутки щодо прокляття. Але герцогові страшенно захотілося того каменя. Отож торговець привіз його у Європу, і герцог приладнав камінь до головки свого ціпка й носив його скрізь із собою.
— Ой-ой.
— За місяць герцогиню спіткала хвороба горла. Двоє їхніх улюблених слуг упали з даху й зламали шиї. А тоді загинув герцогів єдиний син. Нещастя сталося, коли той катався на коні. Хоча всі казали, що сам герцог ще ніколи не мав такого доброго вигляду, він став боятися виходити з дому, приймати відвідувачів. Урешті він так повірив у те, що його камінь був тим самим проклятим «Морем полум’я», що попросив короля заховати його у своєму музеї, за умови, що камінь замкнуть у спеціальному склепі й той склеп не відчинятимуть двісті років.
— І?..
— І минуло сто дев’яносто шість років.
Якусь хвилю діти мовчать. Кілька починають рахувати на пальцях. А тоді всі як один здіймають руки.
— А нам можна подивитися?
— Ні.
— Навіть не можна відчинити перші двері?
— Ні.
— А ви його бачили?
— Не бачив.
— Тоді звідки вам знати, що він справді там?
— Треба вірити історії.
— А скільки він коштує, мосьє? За нього можна купити Ейфелеву вежу?
— За такий великий і рідкісний діамант, цілком імовірно, можна купити п’ять Ейфелевих веж.
Діти зойкають.
— А всі ці двері тут — щоб захищати діамант від злодіїв?
— Можливо, — відповідає гід і підморгує, — вони для того, щоб утримувати прокляття всередині.
Діти замовкають. Двоє чи троє роблять крок назад.
Марі-Лор знімає окуляри і світ втрачає форму.
— А чому б, — цікавиться вона, — просто не взяти діаманта і не викинути його в море?
Доглядач музею дивиться на неї. Інші діти витріщаються.
— Коли востаннє, — зауважує один зі старших хлопчиків, — ти бачила, щоб у море викидали п’ять Ейфелевих веж?
Лунає сміх. Марі-Лор хмуриться. Це ж просто залізні двері з мідною щілиною для ключа.
Екскурсія закінчується, діти розбігаються, й Марі-Лор повертається до свого батька у Велику залу. Він поправляє окуляри в неї на носі й витягає листок із її волосся.
— Добре розважилася, ma chérie?[5]
Маленький брунатний хатній горобчик злітає з балок і сідає на кахлі навпроти неї. Марі-Лор простягає розкриту долоню. Горобчик нахиляє голову, роздумуючи. А тоді летить геть.
За місяць вона зовсім втрачає зір.
Вернер Пфенніг зростає за п’ятсот кілометрів на північний схід від Парижа, у німецькому місті, яке зветься Цольферайн — вугільновидобувному комплексі за Ессеном площею півтори тисячі гектарів. Це земля криці, земля антрациту, повна дірок земля. Димлять труби, локомотиви котяться туди-сюди естакадами й голі дерева стоять на купах жужелиці, як скелети, що тягнуть руки з підземного світу.