— Отам унизу, — шепоче Вернер сестрі, — отам загинув наш батько.
А коли опускається ніч, Вернер мовчки везе малу Юту через вузькі вулички Цольферайна — двоє дітей із волоссям кольору снігу в долині сажі, що везуть свої жалюгідні скарби в будинок на Вікторіяштрассе, три, де фрау Елена вдивляється вглиб вугільної печі, співаючи втомленим голосом французьку колискову, доки один малюк смикає зав’язки її фартуха, а інший реве в неї на руках.
Уроджена катаракта. Двостороння. Невиліковна.
— Бачиш це? — питають лікарі. — А це бачиш?
Марі-Лор більше нічого не бачитиме все життя. Приміщення, що колись були їй знайомі, — чотирикімнатна квартира, у якій вона живе з батьком, маленький майданчик, обсаджений деревами, у кінці їхньої вулиці, — перетворилися на лабіринти, повні небезпек. Шафи завжди десь не там, де мають бути. Ванна кімната стала проваллям. Склянка води то надто близько, то надто далеко; її пальці завеликі, завжди завеликі.
Що таке сліпота? Там, де мала б бути стіна, її руки нічого не знаходять. Там, де нічого не мало б бути, ніжка столу вдаряє її по нозі. На вулицях гримотять автомобілі; у небі перешіптується листя; кров шелестить у вухах. На сходових майданчиках, на кухні, навіть поряд із її ліжком у дорослих голосах чути відчай.
— Бідолашне дитя.
— Бідолашний мосьє Леблан.
— Яке важке в нього життя! Батько загинув на війні, дружина померла при пологах. А тепер оце.
— Наче на них якесь прокляття.
— Гляньте на неї! Гляньте на нього!
— Відправив би її в притулок для інвалідів.
Ці місяці — місяці синців і печалі; кімнати хитаються, мов вітрильники, напіввідчинені двері б’ють Марі-Лор по обличчю. Її єдиний прихисток — у ліжку, натягнути ковдру до підборіддя, доки батько курить ще одну цигарку на стільці поряд із нею, обстругуючи якусь зі своїх крихітних моделей, маленький молоточок робить «стук-стук-стук», а квадратик шмерґелевого паперу створює ритмічний, заспокійливий скрегіт.
Відчай не триває довго. Марі-Лор ще дуже маленька, а її батько дуже терплячий. «Не буває, — запевняє він її, — такого явища, як прокляття. Бувають щасливі й нещасливі випадки. Щодня удача хилиться в той чи той бік. Але проклять не буває».
Шість ранків на тиждень він будить її удосвіта й одягає, доки вона тримає руки піднятими вгору. Панчохи, сукня, светр. Якщо є час, він заохочує її самостійно зав’язувати шнурівки на черевиках. Потім вони разом п’ють каву на кухні: гарячу, міцну, таку солодку, як їй хочеться.
О шостій сорок вона забирає свій білий ціпочок із кутка, береться пальцем за батьків ремінь ззаду і йде за ним до музею — чотири поверхи і шість кварталів.
Рівно о сьомій він відмикає вхід номер два. Усередині знайомі запахи: стрічок друкарської машинки, навоскованої підлоги, кам’яного пилу. Їхні кроки через Велику залу супроводжує знайоме відлуння. Він вітається з нічним охоронцем, а тоді з доглядачем музею, завжди ті самі слова з однаковими відповідями:
— Bonjour.
— Вonjour.[6]
Два повороти ліворуч, один праворуч. Дзвенять батькові ключі. Замок відмикається, відчиняються навстіж дверцята.
Усередині шафи, у шести засклених ящиках, на кілочках висять тисячі залізних ключів: заготовини й відмикачки, ключі з кільцем на кінці та пласкою ручкою, ключі від ліфта й ключі від шаф. Ключі завдовжки з руку Марі-Лор і коротші за її великий пальчик.
Батько Марі-Лор працює головним замкарем у Національному музеї природничої історії. За його підрахунками, у цілому музейному комплексі — в усіх лабораторіях, складах, чотирьох окремих державних музеях, звіринці, теплицях, десятку воріт і павільйонів, на акрах й акрах медичних і декоративних садів у Паризькому ботанічному саду — дванадцять тисяч замкíв. Ніхто з ним не сперечається, бо він знає про замки´ більше за всіх.
Увесь ранок він стоїть біля шафки для ключів і роздає їх працівникам музею: доглядачі за тваринами з’являються першими, офісні працівники прибувають похапцем близько восьмої, техніки, бібліотекарі й наукові асистенти натовпом приходять наступними, науковці — по одному, останніми. Кожен ключ має свій номер і кольоровий ярлик. Кожен працівник, від доглядачів музею до директора, повинен увесь час мати свої ключі при собі. Нікому не дозволено виносити ключі або залишати їх на столі. Все-таки серед експонатів музею — неоціненний нефрит тринадцятого століття, кавансит із Індії й родохрозит із Колорадо; за замкóм, що її батько сам сконструював, зберігається флорентійська аптечна чаша, вирізьблена з лазуриту, яку щороку приїжджають оглянути фахівці за тисячі кілометрів.