Батько весь час ставить їй питання. Цей ключ від підвальних дверей чи висного замкá, Марі-Лор? А цей — від шафи чи від засуву? Він перевіряє її на знання місця експозицій, умісту шухляд. Він увесь час дає їй у руки якусь неочікувану річ: електричну лампочку, скам’янілу рибу, перо фламінго.
Він примушує її щоранку, навіть у неділю, годину вправлятися з підручником Брайля. А — крапочка в горішньому куті. Б — дві крапочки одна під одною. Жан. Іде. По. Хліб. Жан. Іде. По. Сир.
По обіді він бере її на свої обходи. Змащує клямки, ремонтує вітрини, натирає накладки замкíв. Він водить її коридором за коридором і залою за залою. Вузькі коридори приводять до велетенських бібліотек, скляні двері відчиняються в оранжереї, переповнені запахами чорнозему, вологих газет і лобелії. А ще є майстерні столярів, кімнати опудальників, акри полиць і шаф із препаратами, цілі музеї в музеї.
Деколи по обіді батько залишає Марі-Лор у лабораторії доктора Жефара, підстаркуватого спеціаліста з молюсків, чия борода має запах мокрої вовни. Доктор Жефар щоразу кидає своє заняття, відкорковує пляшку червоного мальбеку й шепітливим голосом розповідає Марі-Лор про рифи, на яких він побував у молодості: Сейшельські острови, Беліз, Занзібар. Він називає її Лореттою; щодня о третій він їсть печену качку; його голова містить, здається, невичерпний каталог подвійних латинських назв.
Біля задньої стіни лабораторії доктора Жефара стоїть шафа, у якій шухляд більше, ніж вона може порахувати, й він дозволяє їй відчиняти їх одна за одною й тримати в руках мушлі: черевоногі й оливкові молюски, імператорські волюти з Таїланду, лямбіси з Полінезії — у власності музею понад десять тисяч екземплярів, понад половина відкритих видів, і Марі-Лор пощастило потримати в руках більшість із них.
— А оця фіолетова мушля, Лоретто, належала сліпому морському молюску, що живе на поверхні моря. Щойно він потрапляє у воду, відразу її збовтує, щоб утворилися бульбашки, і зв’язує їх слизом, щоб збудувати собі пліт. А тоді відпливає й годується водяними безхребетними, яких зустрічає на своєму шляху. Але якщо такий молюск втратить свого плота, то потоне й помре…
Мушля каринарії водночас легка й важка, тверда й м’яка, гладенька й груба. Мурекс, якого доктор Жефар тримає на своєму письмовому столі, може розважати її з півгодини: порожні голки, рельєфні завитки, глибокий вхідний отвір; цілий ліс зубців, виїмок, текстур, ціле королівство.
Її руки рухаються безупинно, збирають, обстежують, пробують. Пір’ячко на грудях набитої синиці неймовірно м’яке, а дзьобик гострий, мов голка. Пилок на кінчиках тичинок тюльпана не так схожий на порошок, як на крихітні кульки олії. Їй відкривається, що по-справжньому чогось торкнутися — кори явора в ботанічному саду, проколотого жука-рогача у відділі ентомології, майстерно полірованої серединки морського гребінця на семінарі доктора Жефара, — означає це полюбити.
Удома, вечорами, батько ставить їхні черевики на ту саму підставочку, вішає їхні пальта на ті самі гачки. Марі-Лор переступає шість однакових смужок на кухонних кахлях, щоб дійти до столу, тримаючись за мотузку, дістається від столу до ванної кімнати. Він подає вечерю на круглих тарілках й описує її так, наче тарілка — це годинник. Картопля на шостій годині, ma chérie. Гриби — на третій. А тоді він підпалює цигарку й стає до праці над своїми мініатюрами за робочим місцем у кутку кухні. Він будує зменшену модель цілого району: будинки з високими вікнами, дощові жолоби, levarie й boulangerie, й маленька place[7] у кінці вулиці з чотирма лавками й десятком дерев. Теплими ночами Марі-Лор відчиняє вікна у своїй спальні й слухає, як вечір опускається на балкони, гребені дахів і димарі, лінивий і безтурботний, аж доки справжній квартал і мініатюрний не змішуються у її уяві.
По вівторках музей зачинений. Марі-Лор та її батько сплять допізна, п’ють каву, густу від цукру. Вони йдуть пішки до Пантеону, або до квіткового ринку, або вздовж берега Сени. Час від часу заходять до книгарні. Він дає їй словник, газету, журнал із фотографіями.
— Скільки тут сторінок, Марі-Лор?
Вона проводить нігтем по краєчку.
— П’ятдесят дві?
— Сімсот п’ять?
— Сто тридцять дев’ять?