-- Побачу! -- впевнено вiдказав лейтенант. -- У мене така професiя: я мушу бачити все! Ну, поїхали.
I вони втрьох вискочили на вулицю, де на них уже чекала службова машина.
Бабуся, яка вiдчинила дверi, побачивши на порозi Олега та свого онука, а поруч з ними лейтенанта мiлiцiї, не на жарт перелякалась. Але, впiзнавши Олегового батька, вiдразу заспокоїлась i привiтно запросила всiх до квартири.
I хоча Сергiй сумнiвався, та лейтенант Пчiлка таки побачив Дiму!
-- То як це сталося, що ви вiдправили дiвчину хтозна-куди, -звернувся до дiдка слiдчий, вiдразу приступивши до виконання свого службового обов'язку, -- а самi й забули, як її повернути?
-- Старiсть... -- тремтячим голосом прошепотiв Дiма, лячно позираючи на мiлiцейську форму. -- Склероз...
-- Не годиться так, громадянине Дiмо! -- похитав головою лейтенант i раптом прошепотiв дiдковi у самiсiньке вухо: -- А взагалi правильно зробили, нехай покрутиться трiшки... -- I вже голосно додав: -- Але ми її знайдемо, обов'язково!
Дiма вiдразу заспокоївся i вже зовсiм смiливо проказав:
-- Здається, я пам'ятаю, як дiстатися в Навпакинiю!
-- Кажiть! -- коротко кинув слiдчий дiловим тоном i видобув з лiвої бокової кишенi кiтеля авторучку й записник.
-- Зараз, щоб точно... -- наморщив лоба Дiма. -- Ага! Ось: переїхати мiсточок -- та й на той бережечок, потiм прямо до ставочка, вiд ставочка -- по лiсочку аж до самого кiнця: там i є країна ця!
Лейтенант Пчiлка видобув iз правої бокової кишенi атлас автомобiльних дорiг СРСР i щось вiдмiтив у ньому.
-- Все ясно! -- сказав вiн, коли Дiма скiнчив. -- "Мiсточок на той бережечок" -- це, звичайно, мiст метро через Днiпро, що веде на Русанiвку. Далi, "ставочок" -- це в радгоспi "Броварський", де карасiв розводять. I останнє -- "лiсочок": це лiс коло Броварiв!.. Отже -- в дорогу!
Лейтенант iз хлопцями рушили до виходу, але Дiма зупинив їх:
-- А я? А мене? Я теж хочу з вами: може, я дещо забув, а дорогою пригадаю?
-- В цьому щось є! -- погодився лейтенант Пчiлка. -- Ходiмте!
I вони вчотирьох -- слiдчий, Дiма, Олег i Сергiй -- вийшли з будинку, сiли в машину, i тiльки-но гуркнув мотор, як просто пiд колеса, невiдомо звiдки, стрибнув маленький пухнастий цуцик.
-- Геть з дороги! -- владно гримнув лейтенант, але цуцик замiсть того, щоб утекти, вскочив у машину через вiдкрите вiкно.
Слiдчий Пчiлка, вражений таким зухвальством, хотiв викинути неслуха, та Сергiй закричав:
-- Це Бурчик, Вiтчин песик! Нехай з нами їде, поможе хазяйку шукати.
-- Непогана думка, -- погодився слiдчий, -- нехай лишається. Вперед!
Машина гарикнула, голосно чхнула й помчала на розшуки Птурської...
10
Птурська штовхнула дверi з написом 3-Б -- й остовпiла на порозi!
В класi стояв жахливий гамiр, але нiкого не було видно. Та ось iз-пiд першої парти вигулькнула скуйовджена голова якогось хлопчика, i вiн заверещав:
-- Нове-е-енька-а!
I в ту ж мить, наче гриби пiсля дощу, з-попiд парт почали вистромлюватись голови.
-- Новенька? -- спитала вчителька, яка сидiла на пiдвiконнi.
-- Еге ж, -- кивнула Вiтка.
-- Лiзь пiд четверту парту в середньому ряду, й продовжимо наш урок, -- наказала вчителька i знов вiдвернулася до вiкна, щось мугикаючи собi пiд нiс.
А Вiтка, якiй сподобався цей незвичайний урок, весело застрибала до своєї парти й хутко заповзла пiд неї.
Її сусiдом виявився товстий здоровань. Вiн щось жував i водночас гамселив чималим кулаком по лавi, не звертаючи на Птурську нiякої уваги. Це трохи образило її, i вона лiктем стусонула пузаня.
-- Гей, ти! Давай знайомитись!
Хлопець скоса глянув на Вiтку, кивнув, не перестаючи жувати, витяг зi свого портфеля пiвметрову лiнiйку, розмахнувся -- i з усiєї сили ляснув Птурську по лобi.
-- Вова Бабинець, -- сказав вiн ошелешенiй Вiтцi, яка обома руками трималася за лоба й вiдчувала, як у неї пiд пальцями росте величезна ?уля.
Звiдки ж було їй знати, що в навпакинських школах така звичка знайомитися: замiсть того, щоб потиснути руку, в Навпакинiї правила хорошої поведiнки вимагають якомога дужче вдарити, штурхонути чи тицьнути нового знайомого. Всього цього Птурська, звiсно, не знала, тож страшенно образилась на пузаня й заволала на весь клас:
-- Рятуйте! Вбивають!
Але нiхто, навiть учителька, не звернув уваги на її вереск. Адже, як ви пам'ятаєте, на уроках i треба було галасувати, штовхатися, битися й гоготiти... Поверещавши даремно ще трохи, Вiтка замовкла.
-- Ага! -- тої ж митi пiдскочила до неї вчителька. -- Хулiганиш? Марш до директора!
Цього тiльки й треба було Вiтцi! Вона згадала, що для покарання в навпакинських школах змушують їсти морозиво, кулею вилетiла за дверi й помчала в директорський кабiнет.
-- Мене вигнали з класу! -- гордо й радiсно повiдомила Птурська Полiкарповi Полiкарповичу. -- Давайте морозиво!
Директор чомусь сумно глянув на Птурську й мовчки повiв її в сусiдню кiмнату. Там вiн вiдчинив холодильник i поставив перед дiвчинкою лiтрову банку з морозивом:
-- Їж!
-- А ложка? -- спитала Вiтка.
-- Яка ще ложка?! У нас руками їдять!
-- А де їх можна помити? -- не дуже здивувалася Вiтка, бо вдома не раз їла сама руками.
-- Ану, покажи? -- директор глянув на її бруднющi руки, -- пiд партою пiдлогу не мили, мабуть, рiк, -- i зареготав: -- Помити! Ну й вигадниця! Такими саме їсти! -- I вiн показав Птурськiй на табличку, що висiла над холодильником.
Там був намальований брудний хлопчисько, а внизу великими лiтерами написано:
НЕ МИЙТЕ РУК ПЕРЕД ВЖИВАННЯМ ЇЖI!
-- Зрозумiла? -- спитав директор в ошелешеної Вiтки.
-- Зрозумiла...
-- Тодi -- їж!
-- Не хочу!-- аж здригнулася вiд огиди Вiтка.
-- Що-о?! -- розсердився раптом директор. -- Ану, їж негайно!
Вiтка так налякалася, що обома руками почала запихати морозиво в рот... Але, ковтнувши, зойкнула i ледь не впустила банку: морозиво виявилось не лише солоним, а й гарячим, як окрiп. Вона враз пригадала навпакинський шоколад i пожалкувала, що поспiшила накинутись на морозиво.
-- Не можу!.. -- благальне глянула вона на директора.
-- Мусиш!
I директор так блиснув очима, що Птурська знов схопилася за банку.
-- Все... -- нарештi хрипко просичала вона, ковтаючи останнiй шматок i вiдчуваючи, ще в неї наскрiзь просолилися i язик, i живiт.