"Чи не сплю я?" -- подумала Вiтка й ущипнула себе за руку. Їй аж запекло, й вона зрозумiла, що не спить!
"Спитаю у мiлiцiонера, що це за проспект!" -- вирiшила Птурська й побiгла до переходу. Та тiльки вона ступила на бiлi смуги, намальованi по асфальту, як пролунав мiлiцейський свисток. Вiтка озирнулася -кому це вiн? -- але побачила, що люди, як i ранiше, перебiгають через дорогу де завгодно, а мiлiцiонер махав рукою їй: iди, мовляв, сюди.
Вона пiдiйшла до постового й вiдразу напосiлася на нього:
-- Не маєте права! Я переходом iшла! Он їх краще ловiть! -- I показала на iнших перехожих.
-- Ен юiмузор! -- вiдповiв мiлiцiонер i додав: -- Мав -- фартш!
Вiтка аж присiла на мiсцi! На якiй мовi вiн говорить? Невже вона опинилася в якiйсь iноземнiй країнi?!
-- Ун, ешдивш! -- невдоволено мовив постовий i полiз у свою планшетку.
I раптом Вiтка догадалася: та вiн же говорить слова навпаки! Вона сама колись так грала, тому й здогадалася досить швидко.
I Птурська знову все повторила постовому, але вже говорила так, як i вiн... А щоб вам далi було легше слiдкувати за розмовами у країнi Навпакинiї, я буду переписувати їхнi слова правильно...
-- Я нiчого не порушувала, -- пояснила Вiкторiя. -- Я йшла через перехiд!
-- Хе, -- зрозумiв її тепер постовий, -- оце й є порушення! Вам -штраф!
Вiн витяг iз планшетки плитку шоколаду й простяг здивованiй Вiтцi.
-- Що це? -- не зрозумiла вона.
-- Штраф!
-- Як -- штраф?
-- Ви повиннi тут же, на мiсцi, з'їсти цей шоколад!
-- Нiчого не розумiю.., -- прошепотiла вражена Птурська, але вхопила шоколад i вп'ялася в нього зубами.
Та тiльки вона вiдкусила перший шматок, як обличчя їй скривилося, а з очей потекли сльози. Шоколад був гiркий, наче справжнiй перець, а то й гiркiший!
Вiтка, хапаючи ротом повiтря, змахнула сльози й заторохтiла:
-- Це зовсiм не шоколад! Ви, мабуть, помилилися!
-- Шоколад! -- кивнув головою постовий. -- I ти мусиш його зараз же з'їсти, а то ще оштрафую! -- I вiн видобув iз планшетки цукрового пiвника на паличцi.
"Коли в нього такий шоколад, то можна уявити, що це за пiвник!" -жахнулася подумки Вiтка й замахала руками:
-- Нi, нi! Я з'їм, ось, уже!
I вона заходилась вiдламувати чималi шматки шоколаду й, не розжовуючи, ковтати їх.
Зрештою вона так-сяк упоралася з плиткою. Доївши останнiй шматок, Вiтка вiдчула в ротi страшну гiркоту, язик їй прилип до пiднебiння. Вона ковтнула густу, наче клей, слину i з зусиллям вичавила iз себе:
-- Де... я?..
-- В Навпакиградi, славнозвiснiй столицi прекрасної країни Навпакинiї! -- вiдказав гордо мiлiцiонер, який, певно, мав Вiтку за iноземну туристку.
Вона вдячно кивнула постовому й подумала: "Ну й занесло! Треба хоч роздивитися гарненько. Коли тут усе, як цей штраф, то хоч топися!.." Вiтка пересмикнула плечима при згадцi про з'їдений штраф i побрела широким проспектом...
Що не кажiть, а цiкавiсть таки переборола Вiтчин острах. Ще б пак! Вона й не мрiяла опинитись у країнi, що схожа була на її власну Навпакинiю.
А в тому, що Навпакинiя ця таки справжня, Птурська пересвiдчувалась на кожному кроцi.
Вже помiтно звечорiло, й на вулицях побiльшало людей. Ось посеред проспекту зупинився тролейбус. Чималий натовп кинувся до нього, але дверi не вiдчинилися. "Як у нас, -- подумала Вiтка, -- в години пiк!" Але вона помилилася. Замiсть дверей почали вiдчинятися вiкна -- i звiдти посипались на дорогу пасажири. А тi, що чекали, теж вiдразу кинулися дертись у вiкна тролейбуса. Якась бабуся з кошиком застряла у вiкнi. В цей час тролейбус рушив, i Вiтка побачила, як бабуся вiдчайдушне замахала у вiкнi ногами!
"Ну й країнка!" -- весело подумала Птурська й пiшла далi...
Але тут вона просто перед собою побачила великий будинок iз широким подвiр'ям i прочитала табличку "АЛОКШ". "Школа!" -здогадалася Вiтка й вирiшила зайти.
На подвiр'ї вона побачила гурт хлопцiв, якi у вечорових сутiнках, мов скаженi, ганяли м'яча. Вiтка спинилася. Хлопцi зовсiм не галасували, як нашi хлопцi пiд час гри у футбол. Вони купою гасали за м'ячем, штовхалися, давали один одному стусани. Ворiт Вiкторiя нiде не побачила... Аж ось бiлявому здорованю вдалося вiдiрватись вiд гурту, й вiн щосили загамселив по м'ячу. М'яч свиснув i, наче куля, з розгону врiзався у вiкно!
"Зараз тобi, голубчику, буде!" -- зловтiшне подумала Вiтка.
Але iз розбитого вщент вiкна висунувся дядечко -- може, вчитель фiзкультури -- й весело гукнув:
-- Молодець! Удар чудовий, ставлю п'ять!
Птурська тiльки знизала плечима й зайшла в примiщення школи. Саме в цю мить пролунав дзвiнок -- i школярi розбiглися по класах.
Вiтка почала сходами пiднiматись на другий поверх. Раптом вона почула розбiяцький свист, поглянула вгору й побачила: по поруччях сходiв на неї мчить сивий поважний дядечко й голосно свистить! Вiтка ледь устигла вiдскочити вбiк, а дядечко порiвнявся з нею, пригальмував i зiскочив з поруччя.
-- Е-ее! -- показав вiн ошелешенiй Вiтцi язика.
-- Ви чого? -- злякалася вона не на жарт.
-- Не чого, а хто! -- знову показав язика дядечко. -- Я -директор цiєї школи, Полiкарп Полiкарпович. А от ти чого?
-- А що я? -- вiдказала вкрай здивована Вiтка.
-- "Що, що"! -- передражнив директор. -- Чого ходиш тихенько?
-- Так уроки ж...
-- Правильно, уроки! А тому ти повинна, як i кожен порядний учень Навпакиградської школи, бiгати, галасувати, буцати ногами у дверi класiв, битися!
-- Щось я вас не розумiю!..
-- А, -- здогадався нарештi директор. -- Так ти, бачу, новенька! Що ж, ходiм тодi до мене в кабiнет, я розкажу тобi про нашу школу.
Вони пiднялися на четвертий поверх i зайшли до зовсiм порожньої кiмнати.
-- Оце мiй кабiнет! -- гордо проказав Полiкарп Полiкарпович. -Прошу сiдати!
-- Куди?! -- озирнулася кругом Вiтка.
-- Зрозумiло, сюди, -- плюхнувся директор просто на пiдлогу.
Птурськiй не лишилося нiчого iншого, як теж опуститись на пiдлогу, забувши про своє нове плаття, яке вона сьогоднi надягла вперше, аби побiльше роздратувати Сергiя.
-- Ти як потрапила до нас? -- поцiкавився директор.
-- Навiть не знаю, -- зiтхнула Вiтка. -- Заплющила-розплюшила очi -- i вже тут!
-- Ага, -- кивнув директор, -- значить, тебе Дiма прислав.
-- Який Дiма?