— Старість… — тремтячим голосом прошепотів Діма, лячно позираючи на міліцейську форму. — Склероз…
— Не годиться так, громадянине Дімо! — похитав головою лейтенант і раптом прошепотів дідкові у самісіньке вухо: — А взагалі правильно зробили, нехай покрутиться трішки… — І вже голосно додав: — Але ми її знайдемо, обов'язково!
Діма відразу заспокоївся і вже зовсім сміливо проказав:
— Здається, я пам'ятаю, як дістатися в Навпакинію!
— Кажіть! — коротко кинув слідчий діловим тоном і видобув з лівої бокової кишені кітеля авторучку й записник.
— Зараз, щоб точно… — наморщив лоба Діма. — Ага! Ось: переїхати місточок — та й на той бережечок, потім прямо до ставочка, від ставочка — по лісочку аж до самого кінця: там і є країна ця!
Лейтенант Пчілка видобув із правої бокової кишені атлас автомобільних доріг СРСР і щось відмітив у ньому.
— Все ясно! — сказав він, коли Діма скінчив. — «Місточок на той бережечок» — це, звичайно, міст метро через Дніпро, що веде на Русанівку. Далі, «ставочок» — це в радгоспі «Броварський», де карасів розводять. І останнє — «лісочок»: це ліс коло Броварів!.. Отже — в дорогу!
Лейтенант із хлопцями рушили до виходу, але Діма зупинив їх:
— А я? А мене? Я теж хочу з вами: може, я дещо забув, а дорогою пригадаю?
— В цьому щось є! — погодився лейтенант Пчілка. — Ходімте!
І вони вчотирьох — слідчий, Діма, Олег і Сергій — вийшли з будинку, сіли в машину, і тільки-но гуркнув мотор, як просто під колеса, невідомо звідки, стрибнув маленький пухнастий цуцик.
— Геть з дороги! — владно гримнув лейтенант, але цуцик замість того, щоб утекти, вскочив у машину через відкрите вікно.
Слідчий Пчілка, вражений таким зухвальством, хотів викинути неслуха, та Сергій закричав:
— Це Бурчик, Вітчин песик! Нехай з нами їде, поможе хазяйку шукати.
— Непогана думка, — погодився слідчий, — нехай лишається. Вперед!
Машина гарикнула, голосно чхнула й помчала на розшуки Птурської…
10
Птурська штовхнула двері з написом 3-Б — й остовпіла на порозі!
В класі стояв жахливий гамір, але нікого не було видно. Та ось із-під першої парти вигулькнула скуйовджена голова якогось хлопчика, і він заверещав:
— Нове-е-енька-а!
І в ту ж мить, наче гриби після дощу, з-попід парт почали вистромлюватись голови.
— Новенька? — спитала вчителька, яка сиділа на підвіконні.
— Еге ж, — кивнула Вітка.
— Лізь під четверту парту в середньому ряду, й продовжимо наш урок, — наказала вчителька і знов відвернулася до вікна, щось мугикаючи собі під ніс.
А Вітка, якій сподобався цей незвичайний урок, весело застрибала до своєї парти й хутко заповзла під неї.
Її сусідом виявився товстий здоровань. Він щось жував і водночас гамселив чималим кулаком по лаві, не звертаючи на Птурську ніякої уваги. Це трохи образило її, і вона ліктем стусонула пузаня.
— Гей, ти! Давай знайомитись!
Хлопець скоса глянув на Вітку, кивнув, не перестаючи жувати, витяг зі свого портфеля півметрову лінійку, розмахнувся — і з усієї сили ляснув Птурську по лобі.
— Вова Бабинець, — сказав він ошелешеній Вітці, яка обома руками трималася за лоба й відчувала, як у неї під пальцями росте величезна ґуля.
Звідки ж було їй знати, що в навпакинських школах така звичка знайомитися: замість того, щоб потиснути руку, в Навпакинії правила хорошої поведінки вимагають якомога дужче вдарити, штурхонути чи тицьнути нового знайомого. Всього цього Птурська, звісно, не знала, тож страшенно образилась на пузаня й заволала на весь клас:
— Рятуйте! Вбивають!
Але ніхто, навіть учителька, не звернув уваги на її вереск. Адже, як ви пам'ятаєте, на уроках і треба було галасувати, штовхатися, битися й гоготіти… Поверещавши даремно ще трохи, Вітка замовкла.
— Ага! — тої ж миті підскочила до неї вчителька. — Хуліганиш? Марш до директора!
Цього тільки й треба було Вітці! Вона згадала, що для покарання в навпакинських школах змушують їсти морозиво, кулею вилетіла за двері й помчала в директорський кабінет.
— Мене вигнали з класу! — гордо й радісно повідомила Птурська Полікарпові Полікарповичу. — Давайте морозиво!
Директор чомусь сумно глянув на Птурську й мовчки повів її в сусідню кімнату. Там він відчинив холодильник і поставив перед дівчинкою літрову банку з морозивом:
— Їж!
— А ложка? — спитала Вітка.
— Яка ще ложка?! У нас руками їдять!
— А де їх можна помити? — не дуже здивувалася Вітка, бо вдома не раз їла сама руками.
— Ану, покажи? — директор глянув на її бруднющі руки, — під партою підлогу не мили, мабуть, рік, — і зареготав: — Помити! Ну й вигадниця! Такими саме їсти! — І він показав Птурській на табличку, що висіла над холодильником.