Джонатан Сафран Фоер
Все ясно
ПРОСТО Й НЕМОЖЛИВО:
Присвячую своїй сім'ї
Увертюра перед початком дуже жорсткої подорожі
За паспортом я — Олександр Перцов. Але всі другани кличуть мене просто Алекс, бо так набагато легше вимовити моє законне ім'я. Мама мене називає «Льоша-не-нервуй-мене», бо я постійно дію їй на нерви. Якшо хочете знати, чому я так її нервую — то це тому, шо вічно десь лажу з друзями й сію направо-наліво грошовими знаками та роблю ше багато такого, шо може її нервувати. Батя взяв собі за звичку кликати мене «Шапка» — через мою песцеву вушанку, яку я носив би навіть літом. Ну, тепер він уже мене так не називає, бо я його наполегливо попросив перестати. Таке прізвисько здавалося мені якимось дуже вже дитячим, а я звик вважати себе крутим і креативним пацаном. У мене є купа дівчат, можете мені повірити, і кожна з них називає мене якось особливо. Одна каже «Манюня». Це не тому, шо я малий, просто вона дуже про мене піклується. Інша називає мене «Ніч-без-сну». Доганяєте чому? Є ше одна дівчинка, яка кличе мене «Грошзнак». Бо я постійно сиплю перед нею фінансовими асигнаціями.
За це вона на задніх лапках бігає. Ше маю молодшого брата, який називає мене просто «Алік». Це мене не дуже вставляє, але сам брат — класний, і тому все о'кей — я дозволяю йому так на мене казати. Його самого звати Ігорчик, але Батя кличе його «Роззява», бо той вічно у шось улізе. Пару днів тому поставив собі під оком фінгал — невдало пікірував біля стіни. Ше вам може бути цікаво, як звати мою сучку, її собаче ім'я — Семмі Дейвіс Молодший-Молодший, оскільки Семмі Дейвіс Молодший — улюблений співак мого Дєда, а це сучка-поводир, і вона не моя, а Дєдова — це він вважає себе сліпим, не я.
Мене привели на світ 1977 року, як і героя цієї історії. Якшо чесно, то життя моє — нормальне собі життя. Як я вже казав, викидаю багато приколів сам і з іншими; але все це стандартні фішки. Мене вставляють американські фільми. Вставляють нефи, особливо Майкл Джексон. Вставляє сипати бабками в центрових нічних клубах Одеси-мами. Мені подобаються машини типу «ламборджині кунташ» і капучіно. Багато дівчаток хотіли б мати зі мною плотські справи в різних хороших тусовках, у «Ромашці», «Веселих горках» чи в «Бодігарді». Хочете знати, чому стільки дівчат за мною вмирають — через мою унікальну персону. Я простий і страшенно прикольний — а все це забойні речі. Але я знаю купу людей, які тащаться від швидкісних машин і нічних клубів. А тих, хто любить Легкий Ненав'язливий Флірт (який завжди закінчується липкою підстилкою) не порахуєш і на всіх пальцях рук і ніг. Багатьох сьогодні звуть
Алексами. Тільки в моєму домі таких ше троє! Тому я з таким запалом підхопив ідею поїхати в Луцьк у ролі перекладача для Джонатана Сафрана Фоера. То була суперова можливість.
Я розпрекрасно закінчив другий рік англійської філології в універі, шо дивно, бо мозок мого прєпода був переповнений всяким лайном. Мама так пишалася мною, навіть сказала: «Льоша-не-нервуй-мене! Я така рада за тебе». Я зразу спитав її, чи не купить вона мені за це справжні шкіряні штани, але вона скривилася: «Оці колготки?! Ніколи!» Батя теж пижив-ся. Він зразу: «ШАПКА!», — а я йому, — «не називай мене так», — а він мені, — «Алекс, мама так тобою пишається».
Моя мама дуже скромна жінка. Дуже-дуже скромна. Вона паше в маленькому кафе, годину їзди від нашого дому. Подає клієнтам їсти й пити. Каже мені: «Я теліпаюся годину автобусом, шоб весь день робити те, шо ненавиджу. Знаєш нашо? Заради тебе, Льоша-не-нервуй-мене! Колись і ти будеш робити для мене те, шо ненавидиш. Це й називається сім'я». Єдине, шо вона ше не просікла, так це те, шо я вже давно роблю для неї багато того, шо ненавиджу. Слухаю, як вона до мене говорить. Не нарікаю на свої мінімальні кишенькові. А я казав, шо й близько не нервую її так, як би мені хотілося? Нє-а. Не роблю всього цього, бо ми — одна сім'я. Стараюся дотримуватися decencies. Так казати я навчився від героя цієї книжки. Не роблю цього, бо я не big fucking asshole. Ше одна фраза, якої він мене навчив.
Мій Батя вкалує на туристичну агенцію «Дорогами предків», її створили для євреїв, таких, як наш герой, що мають палке бажання покинути благословенну країну Америку й відвідати провінційні містечка Польщі й України. Батіна агенція пропонує послуги перекладачів, гідів і водіїв тим євреям, які хочуть відвідати місця, де колись жили їхні предки. О'кей, от тільки справжнього єврея до тієї поїздки я взагалі не бачив. Але то була їхня, а не моя проблема, бо я весь час хотів і був дуже навіть не проти побачити хоча б одного з них. Чесно кажучи, до тієї поїздки я був упевнений, шо у всіх євреїв повна голова лайна. А як інакше про них думати, якшо вони пересилали моєму Баті дуже конкретні суми валюти, шоб приїхати з Америки в Україну? Та потім я зустрів Джонатана Сафрана Фоера і, правду кажучи, у його голові не помітив ніякого лайна. А він — натуральний єврей.
Ну, а шодо мого братика Роззяви (я, до речі, ніколи його так не називаю, тільки «Ігорчик»), то він — просто класний пацан. Я вже бачу, шо скоро він стане крутим і креативним мужиком, і в його мозку буде багато звивин. Ми ніколи не говоримо на підвищених тонах, бо він тихоня, але я впевнений, шо ми і так з ним добрі другани; я не збрешу, коли напишу, шо ми просто суперові другани. Ігорчика я вчив бути світським чуваком. Наприклад, три дні тому показав йому один журнальчик, шоб він міг оцінити, у яких позах я займався серйозними чоловічими справами. «Оце — шістдесят дев'ять», — сказав я, розкривши перед ним порнографічний журнальчик.
Я показав на картинку двома пальцями, щоб він її не пропустив. «А чому це шістдесят дев'ять?» — запитав він, бо ше з народження був страшенною чомучкою. «Цю позу придумали в 1969 році. Мій друг Гріша навіть знає друга племінника автора цього винаходу». «А що робили до 1969 року?» «Просто брали в рот і облизували, але не одночасно». Раз я взявся за братика, то скоро він у цій справі стане справжнім пацаном.