«Розкажи мені більше», — сказав я.
«Більше?»
«Про Гершля».
«Він ніби був членом нашої сім'ї».
«Розкажи шо сталося? Шо з ним сталося?»
«З ним? З ним і зі мною. Зрозумій, це зі всіма сталося. Те, шо я не був євреєм, не означає, шо все те не сталося зі мною».
«Шо все те?»
«Тоді довелося вибирати, сподіватися, шо вибираєш менше з двох зол».
«Тоді довелося вибирати, — сказав я Джонатану, — сподіватися, що вибираєш менше з двох зол».
«І я обрав».
«І він обрав».
«Що він обрав?»
«Шо ти обрав?»
«Коли вони увійшли в наше місто…»
«У Колки?»
«Так, але йому не кажи — нема резону йому це казати».
«Ми можемо виїхати вранці».
«Ні».
«Можливо, так би було краще».
«Та нє, — сказав він, — моїх привидів там нема».
(А до тебе приходять привиди?)
(Ну, ясна річ, приходять.)
(І як вони з'являються?)
(Вони живуть на внутрішній стороні моїх повік.)
(Там само живуть і мої привиди.)
(То й до тебе приходять привиди?)
(Ну, ясна річ, приходять.)
(Але ти ж іше малий.)
(Я вже не малий.)
(Але ж ти ше навіть не любив.)
(Це ж мої привиди, це проміжки між закоханостями.)
«Ти би міг нам все це розказати, — почав я, — ти би міг відвезти нас туди, де сам колись жив, і де жила його баба».
«Нема потреби, — відповів він, — ці люди для мене нічого не значать».
А ще він думав про всіх тих удовиць, яких мав за останні сім років: про Ґолду Р. та прикриті дзеркала в її домі, про кров Лісти П., призначену не для нього. Думав про всіх своїх незайманок, котрі в сумі так нічого йому й не дали. Намагаючись розслабити нервово-напружене незаймане тіло своєї дружини на шлюбному ложі, думав про Брід, котра дослідила 613 видів смутку, про Янкеля з його ганебною рахівницею. Пояснюючи Зосі про те, що болітиме лише в цей перший раз, думав про Зосю, котру ледве чи знав, про її сестру, яка пообіцяла, що їх сьогоднішня пошлюбна пригода буде далеко не останньою. Думав про Трохимову легенду, і де може зараз бути його тіло, і звідки він узагалі взявся! Думав про Трохимів віз: крутяться у вирі змії білих стрічок, подерта вельветова рукавичка з розпростертими пальцями, монарша резолюція: «Волею, даною мені…»
А далі сталося щось надзвичайне. Будинок здригнувся з такою силою, що всі клопоти минулого дня видалися не більш як відрижкою малого дитинчати БУБУУМ! — поки що далеко. Далі ближче: БУ-БУУМ! БУ-БУУМ! Крізь щілини між дошками дверей, сповнюючи кімнату теплом і сяйвом вибухів німецьких бомб, котрі рвалися на найближчих пагорбах, полилося світло: БУ-БУУМ! Зося завила від жаху — від страху перед фізичним коханням, перед війною, емоціями любові та смерті — але мій дід, він сповнився коїтальною енергією великої сили, його прорвало — БУ-БУУУУУУУУУУУУУМ! БУ-БУУ-БУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУМ! БУ-БУ-БУ-БУ-БУ-БУ-БУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУМ! — і коли він зірвався з тверді людської цивілізованості, коли полетів у прірву безлад'юльтерного тваринного екстазу, коли зміг всього за кілька секунд підбити підсумок більш як 2700 непослідовних статевих актів, і наводнив Зосю тим, що стримувати більше не міг, і послав у всесвіт таку кількість сексуальної енергії, що якби її можна було перехопити і сконденсувати, замість того, щоби вона розвіялася геть, то німаки б не мали жодного шансу, він тоді лежав і думав, чому б одній з бомб не впасти зараз на їхнє шлюбне ложе, якраз поміж тремтливим тілом його жінки та його власним, і не покінчити з усім цим Трохимбродом. Проте коли він урешті вдарився об скелясте дно ущелини, коли через сім секунд бомбардування припинилося, а його голова схилилася на подушку, мокру від Зосиних сліз та вогку від його сімені, він зрозумів, що не помер, а закохався.
Тонкощі пам'яті, 1941
Так само, як перший оргазм мого діда не був призначений для Зосі, так і німецькі бомби мали знищити не Трохимбрід, а якийсь безіменний рубіж на пагорбах під Ровно. Сам штетль зазнав прямої атаки нацистів не раніш як за дев'ять місяців — на самий Трохимів день. Проте, вже того першого дня води Броду билися в берег з таким шалом, начебто війна вже увійшла в них, вітер резонував у такт з вибуховою хвилею, а населення містечка тремтіло так, ніби розбомблені рубежі були витатуйовані на їхніх тілах. Від того часу — від 21:28 увечері 18 червня 1941 — все на світі пішло по-іншому.
Віспи з Ардишту повернули свої цигарки всередину ротів, ховаючи вогники, щоби їх не могли вистежити з повітря.
Цигани у своєму таборі позбивали всі намети, розібрали свої солом'яні будиночки й жили тепер на голій землі, немов який людський мох.
А в самому Трохимброді мешканців змагала якась дивна цікавість. Громадяни, котрі колись переторкали стільки речей, що було неможливо дізнатися, що на світі позостало справжнім, тепер сиділи на своїх руках. Діяльність замінила думка. Пам'ять. Кожному все про щось нагадувало, і спершу це навіть видавалося кумедним — наприклад, коли про останній день народження згадували від запаху погаслого сірника або відчуття першого поцілунку пригадувалося від дотику спітнілої долоні — але швидко від цього всі почали втрачати смак до справжнього життя. Пам'ять породжувала пам'ять, щоби породити пам'ять. Мешканці штетля стали заручниками тієї, багато разів розказаної їм, легенди про божевільного поміщика Соф'ювку, котрий заплутався в білій стрічці: користаючи з пам'яті, щоби пригадати пам'ять, вплівшись у потік спогадів, марно намагаючись пригадати, де початок події, а де її завершення.