Любесенько хлюпала течія ріки. На березі не було нікого. Рибалка, підкачавши холоші, забрів у воду і витрушував порожній ятір,
— А бодай вам руки повикручувало! — лаявся він.
За спиною в нього почувся свист, дихнуло холодним повітрям.
Рибалка злякано обернувся. На піску, зовсім близенько, стояло троє. Іван, Петро, Варка. Вони вдоволено, але все ще розгублено перезиралися. Рибалка роззявив рота.
— Звідкіля ви? Наче з неба впали…
— Може, й з неба, — засміявся Петро.
— А в мене якісь паразити нетруджені ятір потрусили, — поскаржився рибалка, — та ще й з’їли отам на бережку. Гляньте — три кістяки валяються. Така славна рибка попалася, а вони… Ну, якби я уздрів їх, — полічив би ребра!
Петро одвернувся вбік, шепнув:
— Хай йому повний ятір риби, сто лящів І десять щук!
— Ой! — скрикнув рибалка.
Ятір потягнув його в воду, В ньому тіпалася риба, аж куль тріщав. Рибалка витягнув ятір на берег, розгублено витріщив очі, не в силі збагнути, що трапилося.
Хлопці й Варка пішли геть берегом, сміючись.
— Здорово? — запитав Петро у товаришів.
— Класно! — підтвердив Іван. — Оце фокус!
— Вам фокуси, — сказала Варка, — а в мене й досі жижки тремтять! Ну, думаю, — хана! Ні за що ні про що — казьонний дом!
— Тепер вже не попадемось, — пообіцяв Петро. — Нема дурних! Коли рідні батьки в міліцію віддають — крапка!
— Що ми будемо робити? — почухав потилицю Іван.
— Я вже склав план, — заявив Петро. — Давайте оді-йдемо ось туди, в кущі… щоб ніхто не бачив… і почнемо…
— Ти вже один раз склав план, — поскаржився Іван, мацаючи ті місця, де погуляла материна чаплія. — Всі кістки болять… Слухайте, братці, може, краще місяць поїсти добре, попити, погуляти… а там, що буде! Га?
— Джентльмени! — протяжно промовила Варка. — Такий дарунок з Космосу, а ви — поїсти, попити! Фе! Треба гульбище на весь світ! Щоб аж у небі курява знялася!
— Правильно, Варко!. Пробач! Тобі дано всемогутність, а ти — «поїсти, погуляти»! Треба показати людям, як треба жити!
— То говори! Не тягни…
Петро озирнувся. Довкола були тільки лози, бур’яни. Ніде ні душі.
— Перш за все домовимось — додому не вертатися! Доки у нас не буде світової слави. Так?
— Ну… хай так, — промимрив Іван.
— Браво, Петер! — чвиркнула крізь зуби Варка.
— Далі… Почнемо діяти в світовому масштабі… або спочатку — в державному. А для цього треба, щоб до нас було довір’я…
— Ну?
— Що ну? Одягтися треба. Модно.
Я не проти, — розплився в посмішці Іван. — Це можна. Давай командуй.
— А в що б його одягтися? Треба ж конкретно щось замовити…
Я знаю, — сказала Варка. — Замовимо для всіх останню паризьку модель. Яка вона — не знаю, але ж це Париж!
— Голова! — захоплено промовив Петро. — Придумала. Так і зробимо. Хай ми всі будемо одягнуті за останньою паризькою модою!
Раз!
На хлопцях опинилися вишукані костюми, капелюхи, білі сорочки, краватки, модні черевики, барвисті шкарпетки. На Варці — блузочка з величезним декольте і міні-спідничка.
Петро затанцював від радості. Підняв ногу, другу, як ганстер, роздивляючись шкарпетки, помацав сукно костюма.
— Справжнє! Дороге! Таке, як в Парижі носять!
— Ура! — крикнула Варка, крутячи стегнами, ніби танцювала твіст. — Справжня міні! У нас такої ще й не нюхали дівчата!
— Трохи коротко, — з сумнівом озвався Петро. — Наче вискочила з конопель! Собаки побіжать слідом за тобою!
— Зате модно! — зневажливо одрізала йому Варка, — Це головне!
— Аз нас не здеруть ці лахи? — тихо запитав Іван, визираючи з-за куща. — Побачать і запитають, де взяли? Знову те саме вийде…
— Так не буде! — зверхньо заявив Петро. — Абсолютно кажу! Ми підемо туди, де нас не знають. Будемо давати все, що кому треба, а взамін — хай нас поважають, слухаються і годують. Заживемо, — як у казці. Все — людям. Собі — нічого. А вони — нам. Добровільно. Ясно?
— Ясно то ясно, — сказав Іван. — Тільки куди ж його податися?
— Спочатку до Києва.
— А на чому?
— На машині. На легковій.
— На машині? — здивувалась Варка. — А хто керуватиме? Ти ж шофера не зробиш?
— Тю, дурні! Сама їхатиме!
— Сама? — Рот у Йвана розплився до вух.
— А чого ж? Ми ж всемогутні?
— Ой, як здорово! Ми вільні, вільні! Ніхто не гризе, ніхто не силує до остогидлої праці! Луїзо, Ваню, ми таке устругнемо!
— Еге, устругнемо! — опасливо озвався Іван. — Дивися, щоб не вийшло так, як тоді…
— Будемо обережні! — махнув рукою Петро. — Хай тут буде автомашина найновішої марки.
Раз!
Перед ними заіскрився під сонцем розкішний, лакований лімузин.
— Ой! — радісно скрикнула Варка. — Оце так! Невже це наша?
— А чия ж іще? — вигукнув Петро. — Королево моя! Прошу вас до екіпажа! Він ваш!
— Що ти надумався? — злякався Іван. — На таких машинах лише начальство велике їздить!
— Атож, — гордо сказав Петро. — Хай розступаються. Ніхто не затримає. По осьовій попремо — роздайсь, море! Тільки незручно — закрита! Хай буде одкритий верх!
Раз! Машина стала відкрита.
Варка заіржала радісно, перелізла прямо через борт, загоцала на сидінні. Хлопці приєдналися до неї, пере-зирнулися.
— А тепер що? — запитав Іван.
— Треба їхати, — непевно сказав Петро. — Хай — що буде. — Машино, їдь! — наказам він. — Прямо до Києва!
Машина рушила. Почала набирати швидкість.
— І дотримуй правил руху! — крикнув Петро.
Машина блискавично проносилася повз інші машини, автобуси, переганяла їх. Шофери і пасажири з подивом та жахом дивилися на легкове авто без водія.
Хлопці з пихою поглядали довкола. Варка запалила сигарету, задимила.
— Ось як треба жити! — галасувала вона. — А то працювати! Нема дурних!
Петро почав співати від надмірної радості. Іван та Варка приєдналися до нього, підхопили пісню. Блискавицею пробігають обабіч зелені поля, буйні сади, привітні села з біленькими хатами.
Люди полють буряки, трактористи обробляють плантації, пастухи пасуть корів, а машина невтомно пре посеред автостради, і перед нею врізнобіч розлітаються зустрічні сіренькі авто та підводи.
Зненацька Петро гукнув;
— Стій, зупинися!
Машина зупинилася.
— Що ти хочеш? — здивувався Іван.
— Ми повинні допомагати людям, — заявив Петро, — Он жінки полють. Завертай до людей, на поле, — наказав він автомобілю.
Машина повернула з автостради, весело покотилася польовою дорогою.
— Вигадки! — невдоволено проспівала Варка, — Навіщо тобі ці заскоки?
— Треба, треба, Луїзонько! — весело гукав Петро, — Не треба одриватися від народу!