Выбрать главу

На пляжі — крик, гамір, сміх.

— Дуже смачна вода! А тепер — по порції «ескімо» кожному зробите?

— Можна! — гордо каже Петро, піднімаючи руку.

З ящика, на виду у всіх, зникають пакуночки з морозивом.

Продавець лапає в порожньому візочку, оглядається.

Перехожий підносить до рота «ескімо», роззявляв рота.

Морозиво зникає, ніби сніжинка на сонці. Перехожий клацнув зубами, вилаявся.

На тротуарі — заплакане дівча, воно нишпорить довкола себе, потім дивиться в небо;

— Морози-и-иво полетіло!..

А пляж наминає «ескімо». На березі лунає громовий регіт.

— З такими артистами можна жити!

— Як ви це робите, ілюзіоністи?

— А запчастини умієте добувати?

— Мені купальник рожевий, нейлоновий, — усміхнулася Петрові розмальована краля, славно вихиляючись.

Петро махнув рукою — і дівчину облип рожевий купальник.

Вона розгублено і щасливо оглядає себе.

Хлопці засміялися.

— Гера! Чіпляйся за нього! Не чоловік, а універмаг!

До Петра підбіжцем присунувся товстун в солом’яному капелюсі. Він підморгнув хитрим оком, прошепотів:

— Друззя! Ходімо убік, я вам дещо запропоную!

— Артисти, — ревів пляж. — Де ви будете виступати?

— В цирку! — крикнув Петро.

— Що ти базікаєш, — засичав Іван. — Нащо ти з ними зв’язуєшся?

— А щоб одчепитися… Чого вам треба? — звернувся Петро до товстуна.

Товстун одвів хлопців та Варку за фанерну будочку, тихенько сказав:

— Я завхоз санаторію. Отут, недалечко. Мені дещо потрібно. Що ви вмієте?

— Все, — солідно сказав Петро.

— Все? — недовірливо перепитав завгосп.

— Абсолютно!

— І резину достанете? Для машин?

— Дрібнички. Яку завгодно!

— І цементу?

— Фі!

— І цеглу?

— Хоч на цілий палац!

— І цвяхи?

— Що це за примітив? — плаксиво озвалася Варка. — Петер, що ти з ним калякаєш про дурниці? Цвяхи, резина! Ми можемо пташиного молока дістати.

— Хі-хі! — заіскрився завгосп улесливою посмішкою. — Я теж жарти люблю. Але я серйозно!

— Ми теж серйозно! — мовив Петро. — Коротше кажучи — можемо дістати все!

— Та ви ж золоті люди! — Очиці товстуна запливли маслом. — Вам ціни нема. Мені все те, що я сказав, — дуже потрібно! А що вам за те?

— Нам? — невинно перепитав Петро. — Нам нічого…

— Нічого? — здивувався завгосп.

— Та не нічого, а так — дещо… Знайдіть нам пристойну кімнатку, щоб там пожити. Поїсти, поспати, погуляти…

— Безкоштовно, — додав Іван.

— І щоб у веселому місці,— озвалася Варка. — Музика, танці і те пе…

— Це можна, — махнув рукою недбало завгосп. — Хоч рік, хоч два. Кімната, пальми, обслуга, ванни.

— Це нам підходить, — зрадів Петро. — Ходімо, братва!

— А як ви це робите? — на ходу запитав завгосп.

— Виробничий секрет, — сказав Петро. — А нащо вам всю цю муру діставати? Будувати, морочитись. Ми можемо за одну ніч вам будинок поставити! Іде?

— Е, ні,— розсудливо відповів товстун. — Я вже як-небудь сам збудую з матеріалів. Мені чарівних будинків не треба…

Завгосп привів «чарівників» до розкішної кімнати.

З вікна видно було море. Вдалині похитувалися пальми.

— Отут будете жити? Подобається?

— Красота, — сказав Іван.

— А тепер — аванс. Коли буде цемент, цегла, цвяхи?

— А коли хочете, — байдуже мовив Петро. — Хоч зараз. Куди вам?

Завгосп радесенько підкотився до вікна, показав рукою.

— Бачите — маленьке подвір’я?

— Бачу.

— Там уже закладено фундамент. А матеріалу не вистачає.

— Скільки вам? — діловито запитав Петро.

— А я маю записочку. Детально — що й як.

Діставши листочок з кишені, він поклав на стіл.

— До вечора все буде на місці,— пообіцяв Петро.

— Порядок, — потер пухкі руки завгосп. — Золоті у вас голови!

А тим часом у кабінеті начальника міліції міста Адлера відбувалася дивна розмова. Йому подзвонили з ОБХС:

— Дивні випадки. Не знаємо, що й гадати. Раптово пропали на багатьох, складах запаси цементу, цвяхів, цегли. Ніяких слідів.

— Не може бути, — заперечив майор — начальник міліції,

— Що значить — не може бути?

— Щоб не було слідів!

— Але ж сталося! Ні дактилоскопічних відбитків, ні будь-якої позначки на замках. Сторожі — люди перевірені…

— Мобілізуйте народні дружини, — наказав майор. — Хай слідкують. А то ви чого доброго в містику почнете вірити…

Іван хропів у ліжку.

Петро, розсівшись у кріслі, палив сигарети й недбало переглядав газети. Варка, сівши на підвіконня, чистила собі нігті, інколи позіхаючи.