— Хай ми перенесемося на десять мільйонів років назад, — сказав Петро. — На цьому ж місці!
Ударила блискавиця, змела з їхніх очей Дніпро, луки, небо. Потемніло все довкола.
Раз!
Звідусюд виросли, зімкнулися над головою хащі папороті, хвощів, ще якихось товстелезних дерев.
Моторошно, страшно.
Мандрівники шугнули по коліна в багнюку. Розгублено притиснулися одне до одного.
— Де ми? — пошепки запитав Іван.
— А дідько лисий! знає, —сказав Петро.
Заверещала неподалік якась тварюка. Варка жахнулася. Застогнала. Хлопці причаїлися.
— Слухай, ми, мабуть, далеко заїхали? — цокотячи зубами, забурмотів Іван, — Папороті, хвощі!
Над їхніми головами з’явилася довжелезна шия. Захлюпала вода, виповзла з-за хащі огидна тварюка.
— Ой, дракон, — верескнула Варка. — Тікаймо!
Вони метнулися за стовбур дерева, розбризкуючи твань. Голова на блискучій шиї наближалася до них, роззявила пащу з гігантськими зубами, заревла.
— Назад! На вісім мільйонів років, — заволав Петро. — На цьому ж місці!
Раз!
Їх оточила стіна буйного, але гарного, веселого лісу, схожого на ліси двадцятого віку.
В небі сяяли, переливалися холодними вогнями сузір’я, десь в гущавині співали птахи, завивали хижаки, а серед галявини палало, розсипало хмари іскор веселе багаття.
А довкола багаття кружляв хоровод, не хоровод, а щось таке відчайдушне, бадьоре, блискавичне: кільце людей — великих і малих — в шкурах і без шкур. Вони танцювали, гучно викрикуючи, притупуючи, плещучи в долоні, б’ючи в бубони.
Щасливо репетувала малеча. Жінки білували тушу великого бізона, роздавали шматки паруючого м’яса. Діти й чоловіки скінчили танець, приймали до рук свою долю їжі, розбивали кістки об каміння, висмоктували мозок.
Іванко ковтнув слину, прошепотів:
— Оце порції! Попробувати б!
— Ох і танцюють! — захоплено сказала Варка. — Кадри! Точно як наші культурні танці!
— Ходімо до них! — заявив Петро. — Операція «Поява богів» починається! За мною, бродяги!
Мандрівнйки вийшли з кущів, наблизилися до вогнища. Їх помітили. Кілька вояків кинулися, оточили їх, наставили списи.
Наблизився високий, могутній чолов’яга. Він весь заріс волоссям, грива спадала йому на плечі. Очі горіли силою й мужністю.
— Попалися! — затремтів Іван. — Вони нас зжеруть!
— Мовчи, — шепнув Петро. — Все буде гаразд!
Варка улесливо усміхнулася велетневі. Той не звернув на неї ніякої уваги, гримнув оглушливо:
— Хто ви, нікчеми? З якого племені?
— З Майбутнього, — хрипко сказав Петро.
— Не знаю такого, — ревнув чоловік. — Чому такі мізерні? Що це за шкіра легенька?
Він торкнув списом піжаму. Іван скрикнув.
— Ми — боги! — ткнув себе пальцем у груди Петро.
— Боги? — перепитав чоловік. — А що це таке?
— Ми з неба, — показав рукою на зірки Петро. — Все можемо. Все, що захочете, — зробимо.
— Все можете? — здивувався велетень. — І списа такого?
Він потряс зброєю в повітрі.
— Зумію, — гордо заявив Петро. Піднявши руку, він наказав — Хай буде такий спис!
Раз!
В руці Петра з’явився спис. Він передав його велетневі.
Діти, жінки, воїни завмерли. Роззявили роти від подиву. Велетень оглянув спис, задоволено мугикнув.
— Добра робота. Не гірше, ніж у мене. А ще можеш?
— А скільки треба? — недбало запитав Петро,
— Стільки, — показав велетень дві руки, розчепіривши пальці,
— Хай буде десять списів, — наказав Петро.
Раз!
На траві з’явилося десять списів. Воїни з радістю кинулися до них, розхапали. Велетень засміявся вдоволено, поклав руку на плече Петра,
— Хоч і мізерний, а добрі списи робиш. Чого хочеш від нас?
— Будемо у вашому племені вождями, — гордо сказав Петро. — Навчимо вас, як треба жита! Я — вождь! Оце, — він показав на Івана, — мій заступник. А вона — головна жриця… гм, гм… як би тобі пояснити… вона буде організатором танців! О! Абсолютно!
— Я вождь! — стукнув себе кулаком у волохаті груди велетень. — Та ти вмієш робити списи швидше, ніж я. Будь вождем! А цей — теж уміє?
— Уміє! Так, як і я!
— І вона?
— І вона!
— Тоді йдіть до вогню. Плем’я слухає вас.
Мандрівники наблизилися до багаття. Жінки гостинно подають їм здоровенні маслаки. Варка впустила свою «порцію», знову підняла, почала обдмухувати.
— Слухай, Петьку, — розгублено промовив Іван. — Воно ніби сире! Як його їсти?
— Нічого, Жан, — підморгнула Варка. — Сиру ж рибу їв?
— Рубай, Ванько, звикай! — додав Петро, смачно чавкаючи, — Втягнемося. В сирому м’ясі, здається, вітамінів багато. Цинги не буде!..