— А того, що в вухо заїду — знатимеш, як малих зобиджати! — посварився малий, надимаючись півником і повернувшись боком.
— Ну-ну! — миролюбиво сказав Іван, одступаючи і прямуючи до ріки.
— Отож-бо, — вдоволено промовив хлопчик, повертаючись до малечі.— Бугай рудий!
А Іван вийшов на берег Дніпра, замислився. Зітхнувши, поглянув на село.
— Буду купатися, доки не надоїсть. Все дно мати пожаліє, сама винесе снідання!
Ось так банально розпочався той знаменний день для одного з героїв нашої розповіді. Отож я й запитую, хіба могло такому телепневі бодай наклюнутися в умі, що він стане учасником найнеймовірнішої в історії планети пригоди?
А де ж були інші герої?
Варка дрімала в копиці сіна на лузі, відкинувши далеко на траву свої модні «копита», як вона любила говорити. У її білих патлах понабивалося сіна. Вона спала, а їй ввижалася вчорашня вечірня трагедія, яка й спричинилася до того, що тепер вона була самотнім вигнанцем, далеко від рідної хати…
— Танцюй сама! — сміялися хлопці, під’юджуючи Варку. — Покажи, як по-культурному танцюють!
Вона відкинула сигарету, почала викидати колінця серед кільця суцільного реготу, під поглядом зоряної ночі…
А опівночі, коли добивалася додому, з-за сінешніх дверей лунало:
— Іди, безсоромнице, і не показуйся додому! Над тобою все село сміється! На старості літ отаке ганьбище принесла нам!
— Безкультурність! — фиркнула Варка. — Сліпі кроти! Двадцятий вік, а ви тримаєтесь за дідові штани!
— Іди од нас, шукай собі що миліше… — зітхнула мати з-за дверей. — А збагнеш — тоді вертайся, Мо', ще людиною станеш!
— Ніколи! — крикнула Варка. — Ви ще пожалкуєте! Вона крутнулася перед ворітьми, рушила до луків… Мріють луги у сонячному мареві.
Заливаються жайворони.
Косарі косять траву, співаючи веселу пісню.
А з копиці стирчать модні «копита», подригуючись у такт мелодії, що долинає з транзистора. Ворушиться сіно, і Варка з’являється на просторі, випльовує бадилину, що потрапила їй в рот, позіхає.
— Порубать би чого-небудь! — прорекла вона.
Потім дістала з сумочки люстерко, помаду, почала наводити «марафет»…
Ну, а третій? Де ж третій герой?
Петро Абсолютно саме зійшов з ранкового теплохода на луг і поволеньки прямував до села. Він повертався з Києва додому. Тільки чому ж такий невеселий вираз на обличчі у Петра? Що сталося з ним?
Не варто розповідати про це заздалегідь, бо Іван і Петро невблаганно зближаються, незабаром вони зустрінуться, і все стане на свої місця, все виясниться. А, окрім ясності, оця несподівана зустріч героїв розповіді внесе ще в хід долі ту причину, яка зненацька змінить звичний хід земного життя…
Так от, погожого дня над дніпровським плином зустрілися Петро і Йван. Іван ще й досі стояв над водою, розмірковуючи — купатися чи лежати під сосною на галявині?
Петро надійшов з лугу, побачив Хропла, зупинився, приглядаючись. Обтрусив пір’їнки з модних — кльошем — штанів, перекинув плащ «болонья» через плече, провів долонею по стриженій голові.
— Чи не Йван? — озвався він. — Ти чи не ти?
— А хіба що? — похмуро відгукнувся Хропло.
— Привет, старик!
— Здоров!
— Ти куди шкутильгаєш?
— До пристані.
— Чого?
— Та… до Києва хочу. А ти куди?
— Сам бачиш, — зітхнув Петро, пригладжуючи вусики над губою. — До рідного гнізда. В село.
— А звідки?
— 3 Києва…
— Чого? — здивувався Іван. — Ти ж поступав…
— Та, — знехотя буркнув Петро,
— Що — витурили?
— Що ти? Я абсолютно добровільно виїхав. Принципово!
— Брешеш! Мабуть, дали сорок вісім годин! Бо й пострижений!
— То зараз мода така, — сказав Петро. — Абсолютно!
— Кажи комусь іншому. — Рот Іванів роз’їхався до вух, — Мене самого двічі стригли. Ну, не бреши — попався?
— Попався, — признався Петро.
— Нужники чистив? — поцікавився Іван.
— Та…
— Я теж чистив. Так що ж ти одколов?
Петро дістав сигарету, закурив, недбало пихнув димом.
— Та! Абсолютна бурда вийшла. Екзаменів я не склав…
— Це вже вдруге?
— Угу. А батьку написав, що склав. Він мені грошенят вислав. Живи, пише, синочок, учися. Видно, ти взявся за розум, люди з тебе вийдуть. Думаю, що робити, як вийти з положенія? Повернуся додому — вб'є мене патріарх! Я з такого горя напився, пішов на Хрещатик прошвирнутися, на чувих покнокать…
— На… кого? — не розшолопав Іван.
— Ну, на дівчат. їх тепер так модно називати. А там компанія — браві хлоп’ята. Те, се, картишки, випивон. Потім — мордобой! Сюрчок — міліція! Те, се, десять суток залізно, і будь здоров! Тепер — додому. Дві години тут кручуся на лузі, не знаю, як підступитися до хати. Буде ураган, самум!..