Діти й жінки закружляли довкола вогнища, за ними пішли до танцю воїни.
Варку теж почало посіпувати, похитувати. Вона вимахувала недогризком бізонячої ноги, вигукувала:
— Оце по-нашому! От якби побачили наші кадри — лопнули б од завидків! Оце так шейк! Ха-ха! Давай! Давай!
І ось уже все затихло.
Над лісом сяяв місяць.
Тлів жар у заснулому багатті, а біля нього — постать вартового на чатах, а в непролазній гущавині, яка охопила темною стіною галявину, миготять неситі вогники хижаків, виють шакали.
Покотом сплять довкола пашіючого жару жінки, воїни, діти.
В печері — під навислими каменями — дрімали пришельці з двадцятого віку. Вони закуталися в просторі шкури. Іван солодко потягнувся, позіхнув.
— А ви, знаєте, братці, непогано! Га? Їсти од пуза. Нічого не треба робити…
— А хлопчики, хлопчики які! — мліла од щастя Варка. — Один мене вхопив, як танцювали, притиснув! М-м! Я ледве не знепритомніла! Аж мурашки поза шкірою побігли! Оце так любов!
— І дівчата гарні є,— додав Петро замріяно. — Я помітив. Одна мені підморгувала…
— Волохаті дуже, — позіхнув Іван.
— Нічого, — заспокоїв Петро, — Замість хутра. Не треба одежі купувати… Ну, давайте спати.
— Давай!
Захропли.
А над лісом, над печерою плив, як ї в двадцятому віці, насмішкуватий місячило. Він знав, він передбачав, чим закінчиться та химерна вилазка у минуле…
Вранці довкола печери знявся крик, галас, вереск.
Петро схопився на рівні ноги, відкинув шкуру, озирнувся, приходячи до тями. Потім почав штурхати друзів.
— Га? Що? — забурмотів Іван, підводячи голову.
— Де це ми? — сонно озвалася Варка.
— Та в минулому ж, — сказав Петро. — Ви що, забули?
До отвору наблизився волохатий велетень.
— Вождь, — звернувся він до Петра. — Пора йти. Веди нас.
— Куди? — здивувався Петро.
— Вождь знає,— пояснив велетень.
— Дідько вас знає, куди вам треба йти. Беріть нас на плечі, та й несіть, куди треба.
— На плечі? здивувався велетень. — Носять лише поранених, хворих і маленьких, коли вони пристануть. А вождь веде інших. Вождь — найсильніший, найрозумніший, найвміліший, найхоробріший. Вождь сам несе слабих, зброю і йде попереду. Він показує шлях!
Петро вийшов з печери, розгублено дивився на дикунів, мовчав. Велетень пильно дивився на пришельців, теж чекав. Ждали жінки, воїни, діти.
Зненацька мовчання порушив крик. З-за дерев з’явилася група воїнів. Вони підняли вгору руки, показуючи, що прийшли з мирними намірами. Один виступив наперед, закричав:
— Ро, син Носорога! Ми з племені Леопарда! Вчора увечері у нас пропало багато списів. Стільки і ще стільки! — Він підняв дві руки, розчепірив пальці. Потім показав ще один палець. — А наші жінки бачили, що у вас вчора ввечері якісь чужинці робили нові списи! Чи не зачарували вони наші списи? Ти великий вождь і знаєш, що нам без списів не можна! А робити їх справа довга й тяжка!
Ро грізно обернувся до пришельців, заричав:
— Підлі шакали! Як ви сміли забрати списи в дружнього племені?
— Ми… не брали! — затрусився Петро,
— Я казав тобі, — плаксиво озвався Іван. — Знову те саме! Тут теж добряча міліція!
— Вам не вождями бути, а гієнами! — загримів Ро. — Візьміть їх, прив’яжіть до дерева. Добрий харч буде трупоїдам! А списи — поверніть!
Хлопців і Варку схопили воїни. Вони вириваються, кричать. Даремно! Потягли до дерева під улюлюкання і свист дітей.
— Назад, додому, — скрикнув від відчаю Іван. — На берег Дніпра!
Знявся вихор, ударив в очі дикунам.
Пришельці зникли. Воїни розгублено розводили руками. Дивилися обабіч, вгору, на землю,
— Дуже хитрі тварини, — похитав головою Ро. — Як шакали! Навіть хитріші…
Знову широкий Дніпро, над ним буйний вітрюган. Котяться сизі хвилі, хлюпають в піщані кручі, піняться.
Мандрівники сидять на березі, одсапуються.
— Нікуди більше не хочу, — у відчаї простогнав Гван. — Ні в минуле, ні в майбутнє. Хай йому грець!
— Зажди! — заспокоїв його Петро. — Треба подумати. — Давай спочатку поїмо. І одягнемось!
— Еге! Поїмо, одягнемось! А десь… пропаде! І знову нас спіймають!
— Одразу не спіймають, — презирливо сказала Варка. — Боягуз ти, Жан!
— Ми небагато, — примирливо озвався Петро. — По паляниці хліба і по кільцю ковбаси…
— Ну, давай, — згодився Іван.
І ось вони сидять, уже одягнені в сорочки, костюми, запихаються ковбасою. Варка возиться з транзистором, накручує якісь мелодії.