— Гм. Справді хвіст. А, хай собі! Навіть оригінально! Слухай, Луїзонько, а чому мені кортить на дерево вилізти?
— Лізь, як кортить, — ліниво Варка.
Хлопець підстрибнув, вхопився за гілку, розгойдався, як мавпа. Радісно зареготався і урочисто ревнув.
Варка не витримала, підхопилася й собі полізла до нього. Прибігла ще кілька хлопців та дівчат.
Уже багато людиноподібних стрибають по деревах. Перегукуються:
— Здорово, старик!
— Ну й кадр!
— Мировецька в тебе чувиха!
— А в мене хвостяра — во!
— Класний!
Рев захоплення лине під зорями.
Петро п’яний, як чіп, простягнув руку, наказує, заплітаючись язиком:
— Хай буде пляшка… горілки… і… і… індичка… з картоплею пареною…
Нема нічого. Порожньо на столі.
Петро остовпів. Безглуздо дивиться на стіл. Кліпає очима.
— Ванько… в чому справа?.. Нема…
Іван чухає потилицю.
— Може… місяць скінчився?
— То й що? — вдарив кулаком по столу Петро. — Ми для блага інших… діяли… Не для себе… Он скільки людей щасливі… Хай тут буде шампанське! Я наказую!
Нема. Нічого нема!
З-за вікна доносилось ревище:
— Де вони? Давай їх сюди!
Петро й Іван визирнули у вікно. Там біснувалася юрба мавпоподібних.
— Пити! Жерти! Чому нічого нема?
— Рвать кігті! — крикнув Петро.
— Тікати! — підхопив Іван перелякано, — Додому! Хай ми вернемося додому!
Нічого не міняється. Рев за вікном.
— Все! — заверещав Іван. — Всемогутність зникла! Тепер ми навіки залишимося під цим ковпаком!
У двері ломилися. Іван кинувся в протилежний бік, вискочив у вікно. Петро за ним. Метнулися поміж будівлями, аж курява знялася. Їх побачили, погналися. Хмара розпатланих, хвостатих, замурзаних двоногих з палицями в руках котиться валом за двома «всемогутніми».
— Їсти! Жерти! — ревуть вони.
Хлопці біжать без духу, метушаться біля краю прозорого ковпака. За покриттям — холодна пустеля, гори, темна рівнина. І куля рідної Землі, а довкола неї — насмішкуваті світляки зірок.
— Пропали, — стогне Іван. — Краще було б працювати вдома. Мати, батько, люди свої, Дніпро… А тут пропадати в пустелі…
— Їсти! Жерти! Пити! — гриміла юрба мавпоподібних.
Налетіли, накрили собою Петра і Йвана, почали гамселити, аж пір’я полетіло. Зчепилися між собою, чути хиже ревище, над купою тільки метляються палиці, кулаки, чути крик, лемент…
Хтось зачепив прозорий купол, він тріснув.
Грім прокотився у космосі, блискавиця пронизала Край Насолоди.
Все зникає. Холодна місячна пустеля. Тиша.
Тільки десь у безодні ледве чутно відлунює:
— Їсти! Пити!
А потім — мовчання. Урочиста органна мелодія нового, прекрасного життя. І Земля, мов чарівна блакитна квітка, пливе у Безмежжі назустріч оновленому майбуттю своєму…