Складне твоє діло, — почухмарившись, пробубонів Іван.
— А ти чого прешся до Києва? — запитав Петро.
— Мати вигнала…
— За що?
— Розумієш — на сон мене хилить. Що я можу вдіяти?
— А тебе на роботу? — співчутливо поцікавився Петро.
— Угу. А я — не можу. Вийду в поле, сонечко припікає, парить, очі самі собою злипаються, Я — в скирту. А мене хлопці знайдуть, соромлять, соромлять, дорікають. В стінгазеті протягли. А я їм кажу — що я вам, робот, чи що?
— Молодець, — підхопив Петро. — У ведмедя чотири лапи, хай шурує, а людина — цар природи! Ну, а що ж вони тобі за це?
— Лаються! Кажуть — середню школу скінчив, а телепнем залишився!
— Некультурні типи! — зробив висновок Петро. — Вони ображають нашу честь!
— Страшне безкультур'я, — згодився Іван. — А потім мати напалася на мене, ременем потягла, А сьогодні вигнала з дому. Каже, доки не перемінишся, не приходь. А як мені перемінитися? Що я — погода, щоб мінятися щодня?
— Молоток, — схвально кивнув Петро. — Так що ж тепер?
— Прямую до міста…
— Що ж ти там думаєш робити?
— Є один план…
— Який?
— Попрошуся в якусь спортивну команду. Коментатором. У мене голос — знаєш який?
Він прокашлявся і почав тарабанити:
— М'яч перейняв Сабо, починає атаку, пас Медведю, його обходить Маслов, хоче одняти м'яча, даремна справа, Медвідь навішує м’яч над штрафним майданчиком, тут як тут Мунтян, удар — гол!
Іван захоплено заплескав у долоні, гордовито глянув на Петра.
— Що — здорово?
Петро з сумнівом похитав головою.
— Горлянка в тебе, як жлукто, це правда. І голос ревучий. Та тільки даремні твої надії…
— Чому?
— Їх там — коментаторів — мов горобців. Та всі з дипломами. А ти… Тільки й того, що пика здорова та горлянка полив’яна!
— Ну ти, — образився Іван. — Не дуже!
— Я ж правду кажу. Не сердься. Ось кури, старик!
— Не хочу, — сплюнув Іван, — Жерти охота.
— А ти… зовсім не їв нічого?
— І крихти не було в роті. Зелене яблуко з'їв по дорозі. Оскому набив…
— Я теж цілий день нічого не їв, — ковтнувши слину, сказав Петро.
— Що ж будемо робити?
— Треба подумати, — затягнувшись димком, по-філософському відповів Петро. — О, а хто там шкутильгає?
— Де?
— А від копиць. Якась чувиха модна! Ще й з транзистором. Класна бабенція!
— Тю на тебе, — сказав Іван, оскальнувшись презирливо. — Та то ж Варка!
— Яка?
— Нікселунїкгороду! Хіба забув?
— А хіба вона не в місті? Вона ж там працювала десь у канцелярії…
— Вигнали. А тепер тиняється в селі,— зітхнув Іван. — Розумна дівка, на слизьке не наженеш. Іч, як стегнами вихиляє!
— А чого ж вона на лузі? Хіба косить ходила?
— Ха! Знайшов косаря! Мабуть, теж поперли з дому!
— Треба її в нашу компанію, веселіше буде! Варко, Варко!
— Що за некультурні вигуки? — невдоволено озвалася дівчина, наближаючись до вигнанців. — Яка я вам Варка? Салют!
— Салют, — сказав Петро. — А як же. тебе величати?
— Луїза! — повчально відповіла дівчина, модно розставивши ноги і схрестивши руки на грудях. — Або Варюша, в крайньому випадку! Яким вітром вас сюди занесло, джентльмени?
— Мабуть, таким самим, як і тебе, — гірко всміхнувся Іван. — Вигнали несвідомі родичі світ за очі! А тепер микитимо — що його діяти?
Незабаром троє нещасливців, обмінявшись досвідом та невсипучим обуренням на весь рід людський за те, що цей останній не розуміє прагнень прогресивної частини молоді, об’єдналися в палкому бажанні знайти вихід з скрутного становища, а насамперед — відшукати можливість поїсти, або по-модному — підрубати.
— Приляжемо підсосною, — запропонував Петро. — Може, думка яка спаде пристойна! Га?
— Приляжемо, — згодилися Іван та Варка.
Вони беркицьнулися під дерево, у тінь, задрали ноги. Петро задимив сигаретою. Всі зосереджено мовчали. Тільки понад лугом котилася протяжна пісня косарів, та зозуля дзвінко кувала літа на сусідньому дереві, та білка лузала шишки у виїмці на сосні…
Іван посварився кулаком на зозулю, вона злякано пурхнула понад сосною, полетіла геть. Білка завмерла, причаїлася, перестала лузати.
— У, стерво, — вилаявся Іван, — накувала на мою голову!
— Нерви, старик! — зверхньо сказав Петро,
— Так чуєш же — дражниться!
— Забобони, — зітхнула Варка.