Він засунув руки в кишені, нап’яв груди колесом, презирливо звів угору брови і закрокував вулицею…
А тим часом Іван підійшов до ганку рідної хати. Його зустрів переможним «кукуріку» зозулястий півень. Іван копнув його ногою, і той злякано метнувся геть.
Іван відчинив двері, вкотився до хати.
Мати підмітала долівку. Вона розігнула спину, зраділа, кинулася до сина.
— Прийшов нарешті? Отямився? Де ночував, волоцюго?
Схопивши за рукав, потягла його до столу.
— Сідай, я ж тобі їстоньки дам. Напевно, голодний, як вовк!
— Я? — здивовано ткнув пальцем себе в груди Іван. — Я ситий, Ось глянь — пузо, як бубон.
— Ситий? — не повірила мати. — Де ж ти поїв? Мо', просив у кого-небудь?
— Щоб я просив? — гордовито випростався Іван. — Я сам тепер можу нагодувати кого завгодно…
— Може, на роботу пішов? — зраділа мати. — Молодчина ти в мене…
— Хіба б здурів, — ліниво одвітив син. — В мене руки не чужі. Од роботи коні дохнуть!
— Що ти мелеш? — сердито штурхонула його мати. — Скажи толком — де ти був, де ночував? Що їв? У голові сіно… Мабуть, в копиці валявся?
Вона висмикнула з рудого вихора у сина жмут сіна. Іван одхилився, засунув руку в кишеню.
— Знаєш що, мамо? Давай таку умову… Ти мене більше не будеш мучити всякою там мораллю. Що хочу, те й робитиму. Спатиму. Гулятиму. І беру тебе на повне утримання. Наймемо людину, щоб за тебе варила, мазала там, на городі крутилася…
Мати торкнулась долонею синового чола.
— Ти що — з глузду з’їхав? Чи тобі від голоду замакітрилося в голові?
Іван байдуже вийняв з кишені велику пачку грошей, всі — по сотні. Кинув на стіл так, ніби то були якісь папірці.
Мати жахнулася. Притисла руки до грудей. Мовчала.
Син переможно витягнув з кишені ще пачку. Потім ще одну.
— Досить? — запитав він. — Як треба — ще буде. Скільки влізе. Іди купуй, що заманеться. Ги-ги! Тепер ти в мене мільйонером будеш. Пальто — будь ласка! Автомобіль — пожалуста! Палац, увесь універмаг! Знай наших!
Мати лупала очима, зітхала, ніби риба, викинута на пісок. Нарешті здобулася на слово:
— Іване, іродів сину! Де ти взяв? Знайшов?
— Хе, — підморгнув змовницьки син, — на шляху не валяється!
— То ти вкрав? — зарепетувала мати, хапаючи Івана за чуприну. — Вкрав? Кажи!
Іванова голова теліпалася в сухеньких материних руках, ніби гарбуз на гудині, він кричав, одбивався.
— Пусти! Пус-с-сти! Не крав я! Я хотів, щоб тобі… тобі ж на добро!..
— Не треба мені такого добра, бусурманська твоя душа! — чихвостила мати сина і спереду і ззаду. — Я тобі покажу, як красти! Ти дивись — не встигли вуса пробитися, заїди не продали на губах, а вже попер в бандити! Що з тебе буде, як виростеш?!
Схопивши чаплію, мати лупила Івана по спині, аж гупало всередині.
— Ой, — скрикував Іван. — Ой, я не крав! Ой, запитайте Петра! Це все Пришелець!
— А, то ти разом з Петьком, тим стилягою недоробленим? — кричала мати. — Та ще й з Пришельцем якимсь зв’язалися? Ходімо в сільраду! Ми вас у район повеземо. Там про все дізнаються! Кажи — де пограбували?
— Ой, ми не крали, — рюмсав Іван, намагаючись випручати чуприну з рук матері.— Ми з Петром та з Вар-кою гуляли… Ги-и! А тут Еліксир! Я не винен! Я хотів, як краще…
— Ах ти, злодюго! То з вами злигалася й ота придуркувата Варка Нікселунікгороду? Та ще й Еліксир якийсь? Мабуть, городська шпана. Пішли за мною!
— Куди-и-и! Я не хочу!
— Ходімо, — гримнула мати. — І не думай опиратися. Я тобі цього так не прощу.
Вона потягла його надвір. Лівою рукою тримала за рукав, правою вимахувала закопченою чаплією.
Звідусюди набігли діти. Загаласували радісно:
— Хропло! Хропло попався!
Сусіди з-за тинів кричали:
— Марино! За що це ви його так? Може, огірки десь крав?
— Які там огірки! — бідкалася мати, ведучи Івана посеред вулиці.—Десь ощадну касу пограбували. Цілу купу грошей припер!
— Що ви кажете? — сплескували руками люди. — Ніколи б на Івана не подумали! Такий сумирний хлопець — тільки спати та їсти!..
— Зв’язався з Петьком, отим Абсолютно, чи як його дражнять! — голосила мати. — Та підпряглася Варка ота божевільна, і ще якісь дві зайди городські! Поведу до сільради, доки не попав у тюрягу, — треба рятувати хлопця.
— Атож! — гукали сусіди. — Дати пам’ятного! І як рукою зніме!
З бокової вулиці виводили Петра. Його тримав за комір батько — здоровенний засмаглий чолов’яга, і на ходу періщив очкуром. Той репетував, викручувався.
Ось їх звели докупи. Іван стогнав, рюмсав: