ВЄШЬЧь
(відволічіться від виборів)🤣
Вранці голодні горобці зібралися вибити мені вікно. Я їх розумію: шпаки повернулися з ирію і безсовісно спустошили годівничку. Навіть, від синиччиного хамону – шматка сала на нитці, залишився лише зашморг. От горобці й нервують. Погрожують заклювати ще й ту мишу, яка наважиться в ньому повіситись.
Мама теж нервує. В неї – весняне загострення синдрому гречкосія, ускладнене обрізанням гілок, картопляною пересадкою, ломкою всекопання і насіннєвими висипами на городі.
З мамою сперечатись – собі дорожче.
- Добре, - погоджуюсь. – Після Теплого Олексія почнемо. За умови, що ти повернеш мені мою вєшьчь.
- Нізащо! – відрубує мама. – Досить того позориська, що тоді було! Тиждень люди мали про що кості мити перед церквою.
- Мааам!!! Але ж через тиждень мер порушив правила руху сміття по місту – і людям вже було не до мене.
- Від того, що мер засрався і вітер носив містом сміття, в твоїй голові не просвітліло ні на грам. Так що не мрій!
- Так і скажи: моя вєшьчь – хороша вєшьчь.
- Ага! – погоджується мама. – Саме враз, щоб горіхи лупати.
- Мааам!
- Горіхи – я сказала! А не людські голови! Більше ніяких пригод!
А пригоди були такі. Мама надивилась в телевізорі, що вода, збагачена іонами кременю, дуже корисна для здоров`я. Тож всунула мені в руки трилітрового слоїка, щоб води в Коритах набрати і ще на Глинянок - назбирати кремінців для настоювання чудодійної водички.
І ось там, у Глинянкові, я знайшла її (чи його?) – шматок кременю, правильної продовгуватої форми, із заокругленням вгорі, схожим на шапочку з підкотами та маленькою дірочкою, як розлоге тире, на верхівці . Я одразу зрозуміла, що це не що-небудь, а справжня археологічна знахідка. В нас же колись давно на місці Кременця вирувало хвилями древнє Скіфське море. І дотепер по горах люди серед піщанику і кременю знаходять мушлі та всілякі дивні закаменілості. Але те, що знайшла я…
Це було щось неймовірне настільки, що одразу вирішила – археологи перетопчуться. Бо це було щось більше від мого патріотизму, честі, гідності та національної свідомості. Це була…
Прадавня антропологічна закаменілість часів палеоліту, або й раніше, довжиною 31 сантиметр, ідеальної 24 сантиметрої окружності та зі всіма первинними статевими ознаками чоловіка в розквіті ерекції. ВЄШЬЧЬ!
Ясна річ, що до слоїка з водою я її не поклала, а просто запхала в сумочку і пішла чистити малинник. Весь час, поки я його чистила, якась бентега не полишала мене. Уява малювала образи то печерних мешканців, які не знаючи кайла і долота, мали чим лупати скелі, то відважних мореплавців, котрі могли пристати до будь-якого берега. З такими то якорями!
Але, найважливіше, що я тоді осягнула в тому малиннику – то звідки в нас , нащадків скіфів, таке сакральне ставлення до плуга. Так! Предки мали чим орати нивку…
Повернувшись до хати, я побачила святотатство. Мама вмостилась на ослінчику коло грубки і завзято лускала горіхи. Моєю знахідкою.
А навпроти сиділа тітка Сонька, дивилась на то все хтивими очима і захоплено примовляла:
- Ти диви – яка споконвічна ху@ня!
Я її тоді відібрала в мами. Пояснила їй про Сарматське море, древні віки, закаменілі рештки та їхню історичну цінність, про символіку скіфського плуга на ниві етнографії.
- Мені б замолоду такого плуга, - облизнулась тітка Сонька, - то я б уже ж його цінувала більше від свого символічного плугатаря!
- Соню, я тобі так скажу: молотком горіхи лупати – не то. Ну, от не зможеш ти так розрахувати удар, як цим ось - ядра від молотка розбиваються.
- Так, Вірунько, - погодилась тітка. – Х@й завжди був замашнішим.
Але тоді я свою вєшьчь забрала. Запхала до сумочки, куди вона не влазила, тож добрячий шмат зостався стирчати - і пішла у вечорових сутінках на останню маршрутку до Тернополя. Через Окописько, бо так ближче.
А на Окопиську – Пашка. Типу, друг, товариш і вовк дитинства. З одним оком, двома ходками на зону і, судячи з наглої морди, в активному пошуку третьої. А навколо – лише старі єврейські могили, вовчий місяць у небі та розквітла сон-трава біля стежки.
- Віддай сумочку! Інакше – тобі пи@дець! Що там маєш?
- Сто гривень на дорогу, паспорта, помаду, розчіску, Корвалол і ху@! – чесно зізналась я.
- Ти що сильно борза? Ану давай сюди! Що то стирчить?
- Телескоп, Пашко. – Зірки дивитись.
- Давай!
– На ось – лови!
І щосили гепнула його сумочкою по голові. Пашка гепнувся на стежку, я зрозуміла, що хлоп уже чується Галілеєм, бо земля йому так нормально крутиться в очах і скоренько побігла стежкою донизу.
Все би нічого. Але виявляється, що Пашка був там не сам. Я просто надто швидко пробігла і не побачила двох його підручних. А вони, в силу середнього алкогольного, не встигли зрозуміти що сталось.