У відповідь — мертва тиша.
— Та ну вас! Думайте що хочете, — буркнув Леопольд і повернувся до своєї кицьки-білявки.
— До речі, — обізвався я. — А як звати твою подругу?
Кіт хвильку роздумував.
— Нехай буде Лаура. Свого попереднього людського імені вона вимовити не може — не вміє, на жаль, розмовляти по-вашому. Хоча, скажу тобі, вельми інтеліґентна й тямуща кицька. — І він лагідно замуркотів до неї.
— Лаура — красиве ім’я, — схвально промовив я. — У тебе гарний смак, друже.
Тролейбус під’їхав до наступної зупинки. Як тільки двері відчинилися, присутні в салоні хором закричали:
— Кіт розмовляє! Тут кіт розмовляє!
Усі, хто стояв на зупинці, сахнулись і не захотіли приєднатися до нас. Вони, мабуть, подумали, що це спеціальний рейс для пацієнтів психіатричної лікарні, які виїхали на екскурсію містом. Те саме, з незначними варіаціями, відбувалося й на інших зупинках. Тут уже не залишався осторонь і водій — щоразу він умикав гучномовця і двічі повторював:
— Увага! До відома новоприбулих. У салоні є кіт. Будьте обережні — він розмовляє. Увага!…
І ті нечисленні новачки, які не злякалися попередження „Кіт розмовляє!“, зрештою таки змінювали своє рішення, бо подорожувати в товаристві божевільних пасажирів — іще так-сяк, а от якщо й водій несповна розуму, то це вже занадто.
Невдовзі до нас наблизилися двоє відчайдухів і заговорили з Леопольдом, намагаючись вивести його (а певніше, мене) на чисту воду. Я не втручався — хай їм грець! — мені зараз дуже хотілося чимшвидше опинитись у своїй квартирі. Мене аж замлоїло від того, наскільки обмежений світогляд у більшості людей, наскільки вбога їхня уява, яке інертне, зашкарубле в них мислення. Вони радше з глузду з’їдуть, аніж повірять у те, що звичайний кіт… ну, хай не зовсім звичайний, якоїсь рідкісної породи, та все ж кіт — і раптом розмовляє не гірше за людину. І навіть краще, ніж дехто з людей.
Таким-от робом ми доїхали до Московської площі. Водій пригальмував, пропускаючи транспорт, що йшов проспектом Науки, зацьковано озирнувся, узяв мікрофон і з надією нагадав:
— Наступна зупинка „Автовокзал“.
На превелику радість водія, я підвівся і взяв обох котів на руки.
— Пішли, Леопольде. Зараз виходимо.
Кіт подивився у вікно.
— А здається, ми ще не приїхали.
— Авжеж, — сказав я. — Нам ще робити пересадку. На Русанівку тролейбуси не ходять.
— Чому не ходять? — обурився Леопольд. — Якого дідька ми маємо робити пересадку? Ми сіли, заплатили за проїзд… Це неподобство! Я поскаржуся в суд!
Зачувши слово „суд“, водій чомусь злякався. Він знову ввімкнув гучномовця і з якоюсь несамовитою рішучістю оголосив:
— Вагон прямує на Русанівку.
— Бажано без зупинок, — сказав кіт.
— З технічних причин зупинок не буде, — додав водій.
У салоні пролунали поодинокі, зрештою, несміливі протести. Леопольд видерся мені на плече і з лиховісними нотками в голосі запитав:
— Хто тут невдоволений таким мудрим рішенням?
Невдоволені принишкли.
— Отак краще. А ти, Владиславе, сідай. Бо ще впадеш і нас упустиш.
Скорившись долі, я сів.
— Поїхали, шефе, — хазяйським тоном розпорядився Леопольд. — Чого це ми повземо, як слимаки? Ану, наддайте ходу!
І водій наддав! Зненацька тролейбус рвонув з місця й помчав уперед із шаленою швидкістю.
— Агов! — вигукнув я. — Обережніше!
— Не бійся, хлопче, все під контролем, — упевнено відказав водій через гучномовця, однак його тон викликав у мене, як, власне, і в решти присутніх, глибокі й небезпідставні сумніви.
А проте, наші побоювання були марні. Водій виявився справжнім віртуозом автошляхів; у його особі вітчизняне кіно втратило безстрашного каскадера, а спорт — талановитого автогонщика, який міг би гідно представляти нашу країну в найпрестижніших змаганнях від ралі „Париж — Дакар“ до гонок „Формули-1“.
За оцінками очевидців, швидкість тролейбуса на прямих відрізках дороги сягала 250 км/г, а майже всі повороти (зокрема й тоді, коли обганяв інші машини) він робив на двох колесах.
На щастя, ніхто з пасажирів не постраждав. Ті, хто погодився дати свідчення, одностайно стверджували, що якась невидима сила надійно втримувала їх на сидіннях. Природу цієї сили з’ясувати не вдалось: коли тролейбус зупинився на перехресті Русанівської Набережної та бульвару Гоголя, — вона відразу зникла.
Водій відчинив двері й узявся за мікрофон.
— Русанівка, кінцева, — замогильним голосом повідомив він. — Вагон далі не йде.