Поряд із цілком зрозумілим бажанням чимшвидше зустрітися з реґентом і почути від нього відповіді на всі наші питання, я почував мало не панічний страх перед цією зустріччю. Боявся отримати підтвердження Сандриного здогаду, боявся почути від Ференца Кароя, що Метр і справді вирішив зробити нас правителями Імперії. Інна також цього боялась. Певна річ, я розповів їй про свою нічну розмову з Сандрою, а вона зізналась мені, що в глибині душі підозрювала про це мало не з тієї самої миті, як Суальда показала нам Метрів заповіт щодо Ланс-Оелі. І я зовсім не виключав, що Іннине небажання визнати свою помилку й пересісти в чоловіче сідло, частково було продиктоване неусвідомленим прагненням подовжити нашу подорож і відтягти момент зустрічі з реґентом. Та коли я спробував натякнути їй на таку можливість, вона розсердилась і навідсіч відмовилася про це говорити.
Друга причина, чому я не дуже переймався нашою повільністю, полягала в тому, що цей час не минав для нас марно. У тривалих та ґрунтовних бесідах з Сідхом та Сандрою ми уточнювали й поглиблювали свої знання про Грані, поступово розширювали свій кругозір, одержували чимало корисної інформації, а на привалах, до всього іншого, ще й навчалися різним чаклунським прийомам. На сьомий день подорожі Сідх дозволив мені самостійно встановити захисний купол довкола нашого табору, і я успішно впорався з цією задачею, лише тричі інквізитор підправив мене, та й то в дрібницях. А наступного вечора я зовсім обійшовся без його підказок, навіть додав до стандартного захисту кілька власних „примочок“, про які Сідх відгукнувся вельми схвально. Він сказав, що я маю не лише надзвичайну чаклунську силу, а також і відповідний склад розуму, що дозволить мені в найстисліші терміни опанувати свої унікальні здібності, цілком узяти їх під контроль.
Утім, я не дуже довіряв Сідховим похвалам та його щедрим авансам на нашу з Інною адресу. Ще на початку нашого знайомства я помітив, що інквізитор ставиться до нас підкреслено шанобливо, мало не поштиво, а всі свої заперечення й зауваження висловлює в такій формі, що вони скидаються радше на поради та побажання. Спершу я був вирішив, що він з усіма такий чемний і коректний, проте вже наступного дня переконався, що з іншими членами нашого загону він поводиться без зайвих церемоній, часом навіть фамільярно. А після того, як Сандра поділилася зі мною своїм здогадом про корону Імперії, я почав розуміти причини такого особливого ставлення до нас з боку старого інквізитора.
Із самим Сідхом ні я, ні Інна не говорили на цю тему, бо зразу збагнули, що він не буде з нами таким відвертим, як Сандра. Та й сама дівчина намагалась уникати подальших розмов про Метрові плани — вочевидь, Сідх добряче вишпетив її за втручання в чужі справи і наказав їй надалі притримати свого язика. Трохи згодом, докладно проаналізувавши Сідхову поведінку, ми з Інною дійшли висновку, що він не просто здогадується про те, що чекає нас у майбутньому, але й дещо знає напевно.
А невдовзі я виявив, що й Сандра знає про нас більше, ніж хоче показати. Попервах це була лише неясна підозра, що ґрунтувалася на загальному враженні від наших бесід, але за тиждень вона не забарилась підтведитися фактами. На жаль, ці факти я не міг пред’явити за доказ Інні, яка вельми скептично ставилася до моїх підозр щодо Сандри.
А річ була ось у чому. Під час мого третього нічного чергування наша з Сандрою розмова звернулася на Іннину родину і на мої стосунки з тестем та тещею. Деякі Сандрині зауваження навели мене на думку, що їй відома одна таємниця, яку звірив мені жінчин батько і про яку сама Інна не знала — а саме, що вона є прийомною дочкою. Спершу я вирішив був, що мені просто здалося, але потім, гарненько обдумавши почуте від Сандри, переконався, що це справді так. Іншого пояснення її словам я не знаходив. А звідси випливало, що Сандра, як і Сідх, не була цілком щира з нами і приховувала щось важливе.
Проте я не став тиснути на дівчину в намаганні змусити її до відвертості. Між нами лише почали налагоджуватися довірливі стосунки, і я не хотів піддавати нашу щойно народжену дружбу аж надто суворому випробуванню, змушуючи Сандру порушити наказ начальства. Вона, либонь, і так завинила перед Сідхом, коли поділилася зі мною своїми здогадами — а може, не просто здогадами. Я бачив, що Сандру пригнічує вся ця потаємність, часом вона ставала похмурою, поринала в задуму, і мені здавалося, що вона вже ладна знехтувати наказами і чесно розповісти нам усе, про що знає і про що здогадується. Проте щоразу почуття обов’язку брало в ній гору, і вона стримувала себе…
*