Ми зі Штепаном ніколи не брали участі в кулінарному процесі — Желю й без нас не нарікав на брак помічників, а ми, до того ж, були цілком байдужі до кухарської справи, нас цікавив лише результат. Тому ми розмістились віддалік, закурили — я сигару, бо сигарети вже скінчилися, а Штепан свою незмінну люльку, — і мовчки спостерігали за метушнею біля вогнища.
Невдовзі Йожеф та Борислав принесли повний кошик грибів, що рясно зійшли між основним та зовнішнім куполами після вчорашнього дощу. Сандра передала наполовину обскубану „курку“ Бориславу, а сама стала перебирати гриби, відокремлюючи їстівні від отруйних та несмачних. Йожеф і Младко, для яких не знайшлося роботи, розважали дівчину балачками. Сандра слухала їх з прихильною усмішкою — вона не приховувала, що їй приємне товариство двох молодих людей, лише трохи старших від неї, а обидва хлопці, своєю чергою, були явно небайдужими до неї. Як, утім, і решта загорян — усі вони, включно з одруженим Бориславом, не втрачали нагоди повпадати коло Сандри, чим рішуче спростовували вигадки командора Торічеллі.
Впродовж останнього тижня я мав багато вільного часу і чималу його частину витратив на те, щоб краще пізнати своїх супутників і спробувати з’ясувати, чи не приховує хтось із них важливої інформації про Сідха. Проте за всі шість днів я не помітив у поведінці загорян нічого такого, що можна було б витлумачити на користь версії про нічне побачення, і на цій підставі схильний був визнати їх невинними. Інна загалом погоджувалася з моїми висновками, але з однією суттєвою засторогою.
„Якщо серед загорян є зрадник, а не просто пасивний свідок Сідхової загибелі,“ — говорила вона, — „то психолоґічно він готовий до того, що за ним стежитимуть. Його не гризе почуття провини за своє мовчання, і, на відміну від мимовільного учасника трагічних подій, він цілком здатний переконливо грати роль чесного хлопця, який нічого не знає і ні до чого не причетний. Тому не поспішай закривати справу.“
Я це розумів і продовжував мучитися підозрами. Мені подобалися загоряни — одні більше, інші менше, але подобалися всі, — і я не хотів, щоб хтось із них виявився зрадником. Мене обтяжувала необхідність підозрювати всіх і кожного, я дуже втомився від своїх підозр і відчував, що довго так не витримаю. Добре, що обіцяна командором Торічеллі допомога от-от мала прибути — післязавтра ввечері чи, найпізніше, наступного дня вранці. Тоді я з величезною полегкістю віддам цю справу до рук досвідчених інквізиторів…
Штепан докурив свою люльку, витрусив з неї весь попіл і відразу заходився набивати її новою порцією тютюну.
— Монсеньйоре… — заговорив він нерішуче. Відтак ненадовго замовк, зосередивши увагу на своїй люльці, нарешті продовжив: — Є одна проблема.
— У кого?
— Не знаю. Може, лише в мене. А може, в нас усіх.
Я був заінтриґований.
— Прошу, поясніть.
— Три ночі тому мені наснився сон, — розпочав барон. — Вірніше, мені здається, що то був сон… А втім, хтозна. — Він знову замовк і став розкурювати люльку.
— Тобто, — допоміг йому я, — ви щось бачили, але не впевнені, було це вві сні чи наяву?
— Десь так, — підтвердив Штепан. — Хоча позавчора вранці я був певен, що просто бачив сон. Мені наснилося, буцім я прокинувся посеред ночі і ніяк не міг заснути… — Він гмикнув. — Якось по-дурному звучить, еге ж? Я лежав-лежав, потім вибрався з намету й пішов прогулятися. Чомусь мене понесло до струмка, і коли я проминув основний купол, то почув Сандру. Вона з кимось розмовляла.
— З ким?
— Не маю уявлення. Я був далеченько від них і ледве розбирав їхні голоси. Здається, її співрозмовником був чоловік — і це все. Про що вони говорили, не знаю.
— Але ви впевнені, що там була Сандра?
— Абсолютно. Її голос ні з чим не можна сплутати.
Штепан кинув погляд на Сандру, яка вже закінчила перебирати гриби, позбулася своїх залицяльників і тепер жваво балакала про щось з Інною. Обидві дівчини були захоплені розмовою і не звертали на нас уваги.
— Зрозуміло, — кивнув я. — А далі?
— Далі я почув за спиною швидкі кроки. Озирнувся й побачив пані Інну, що стрімголов бігла до мене. Вірніше, повз мене. Вона була… гм… в одній спідній білизні, без взуття. Ми з нею лише обмінялися поглядами, і пані Інна, не стишивши ходи, проминула мене й подалася до струмка. Зрозуміло, я кинувся слідом за нею.
— І що?
— І все. На цьому мій сон скінчився, — відповів Штепан. — Власне, проблема не в самому змісті цього сну, часом мені сняться й не такі чудасії. Річ у тім, що інші свої сни я швидко забуваю, вони немов вимиваються з моєї голови. А цей — навпаки. Що далі, то спогади про нього чіткішають. Позавчора зранку я пам’ятав його, як звичайнісінький сон, усе було мов у тумані, неясно, розпливчасто, плутано. Та поступово я став згадувати деталі, навіть найдрібніші, і тепер пам’ятаю його так виразно, ніби це відбувалося насправді. — Барон похитав головою. — Просто не знаю, що й думати.