— Я геть не таким уявляв собі Кер-Маґні, — промовив Штепан із сумнівом у голосі. — Чудернацьке якесь місце…
Поруч заворушилася Сандра. Інна позіхнула, розплющила очі й здивовано втупилась у стелю.
— Де ми, Владе? Що з нами?…
Щойно в моїй голові майнув здогад про пастку, я негайно видобув з кишені перстень Бодуена й надів його на Сандрин палець.
Це остаточно привело дівчину до тями. Її повіки розтулилися, погляд невпевнено сфокусувався на мені.
— Вже все, Владиславе? — запитала вона. — Ми прибули?
Тим часом Інна підвелася, сіла, підібгавши під себе ноги, і заперечно похитала головою:
— Ні, це не Кер-Маґні. І не не думаю, що на Ланс-Оелі є таке місце.
Сандра злякано роззирнулася.
— Де ж ми тоді?
— Не знаю, Сандро… Я ти почуваєшся? Не чуєш наказів?
— Ні, не чую. — Вона помовчала. — Ви думаєте, це я…
— Я так не думаю, — відповів я і не збрехав. Я справді не думав, що це сталося через неї. — Схоже, ми з Інною помилилися при відкритті Колодязя. Чи хтось зміг вплинути на наше переміщення і спрямував нас сюди.
— Це неможливо, — запевнила нас Сандра. — Це суперечить усьому, що я знаю про Колодязь.
— Проте це сталося, — похмуро мовила Інна. — І сталося не лише це. Я не відчуваю присутності сил. Моя маґія не працює.
— Моя теж, — сказав я.
— Не розумію, — озвався Штепан. — Що з моїми очима?
— А що з вашими очима? — запитала Інна.
— Кольори стають то яскравіші, то блідніші. Ніби вві сні.
Ніби вві сні… Я не встиг додумати цю думку до кінця, коли Інна швидко заговорила до Сандри:
— Ану, який на мені одяг?
Сандра поглянула на неї і здивовано зойкнула:
— Що це? Ти ж була в сукні… а тепер — у штанях та кофтині!
— Та ні, — заперечив Штепан. — Пані й зараз у сукні. Бузковій.
Інна полегшено зітхнула і витерла долонею чоло.
— Все ясно. Щойно я захотіла, щоб Сандра, і лише вона одна, побачила мене в іншому вбранні. Так усе й сталося.
— То це сон?
— Ну, радше колективна ґалюцинація. Ми спимо в Колодязі й бачимо… — вона невизначено махнула рукою, — …всю цю маячню.
— На заняттях нас попереджали про можливі ґалюцинації в Колодязі. Проте я не думала, що вони можуть бути такими переконливими.
Штепан ущипнув себе за руку.
— Я відчуваю біль.
— Звичайно, відчуваєте, — сказала Інна. — Ви мусите її відчути, коли вщипнули себе. Наяву больовий центр вашого мозку реагує на сигнали периферійної нервової системи, а вві сні виконує команди підсвідомості. Ваш біль від уявного щипка — результат самонавіювання.
— Твоя догадливість робить тобі честь, — зненацька почули ми глибокий і розкотистий голос, який долинав до нас то з одного боку, то з іншого, а то й з усіх боків одразу. — Правду кажучи, я розраховував, що ви довше панікуватимете, поки збагнете, в чім річ. Ти дуже кмітлива, Інґо.
Від перших же звуків чужого голосу ми миттю схопилися на ноги і стали озиратись у пошуках непрошеного гостя нашого колективного сну. За звичкою я спробував удатися до захисних чарів, проте моя маґія й далі не працювала. А от Штепанові вдалося переконати себе і нас, що в нього в руках срібний меч. На вигляд це було досить ефектно, але я дуже сумнівався, що уявний меч спроможний завдати комусь реальної шкоди. А втім, хтозна — часом і уявна рана може виявитися такою ж смертельною, як справжня. Якщо, звісно, вчасно не прокинутися…
Коли голос замовк і в залі знову запала тиша, Інна глибоко вдихнула й рішуче промовила:
— Хай ти хто, негайно виходь. Не смій ховатися!
— Я й не збираюсь, — пролунала відповідь, і з-за найближчої виступив широкоплечий чоловік у просторих криваво-червоних шатах, що спадали аж до самої підлоги.
Він мав чорне волосся, темні очі й смагляву оливкову шкіру. Риси його гладко виголеного, загостреного донизу обличчя викликали в мене асоціації з давньоєгипетськими статуями та фресками. На свій манер він був досить красивий, але від його вроди віяло могильним холодом. А коли його погляд на секунду затримався на мені, я відчув, як мене проймає дрож. Його очі були, як дві чорні діри, в їхньому погляді не було життя, в них не було нічого людського, там була сама лише порожнеча…
— Ну от, нарешті ми зустрілися, Інґо, — промовив незнайомець, пильно дивлячись на мою дружину. Інна витримала його погляд і очей не відвела; тільки я один розумів, який неймовірних зусиль їй це коштувало.