— Ти звернувся не за адресою, — урвала його Інна. — Всі претензії висувай своєму господареві. Якщо хто й винен, що твоя блискуча кар’єра не вдалася, то це він. Ти став небіжчиком тієї самої миті, коли за його наказом здійснив „чорний стрибок“ під купол, щоб убити Сандру.
— Я не тримаю на вас зла, — вів далі Сідх, геть-чисто проіґнорувавши її слова. — Пішовши з земного життя, я не припинив свого існування як окремої особистості. Я залишаюсь Віштванатаном Сідхом і в Нижньому Світі. Господар милостивий і справедливий, — знову низький уклін Веліалові, — він зважив на моє щире завзяття, оцінив мої таланти і надав мені змогу вислужитися вже тут, при його особі.
— А я служив на Гранях довго, — як за командою, озвався Женес. — Довше, ніж будь-який інший слуга мого пана; довше, ніж слуги інших Князів. Нагородою за мою довгу й вірну службу стало те місце, що його я посів у Потойбіччі. Високе місце — вище від мене стоять лише Господарі. Я зберіг свою індивідуальність і залишився Женесом де Фарамоном. Нижній Світ не примушує своїх підданих зректися власного „Я“, тут ми лишаємося тими, ким були за земного життя. Смерть для нас — просто перехід до іншого, досконалішого світу, до нового, нескінченного життя.
— Тепер бачите, від чого ви відмовляєтеся? — сказав Веліал. — Ви відкидаєте вічне життя задля облудних і наскрізь гнилих ідеалів. Ви твердите про свободу волі та право вибору, а самі чіпляєтеся за два сторіччя рабського існування в цілковитій залежності від так званих сил Світла й Добра. А я ж пропоную вам шанс увійти у Вічність людьми, а не безтілесними привидами, позбавленими власної індивідуальності.
— А чи людьми? — з сумнівом мовила Інна. — Щось я не бачу перед нами людей. Хіба це — вона вказала на Сідха та Женеса, — люди? Хіба сам ти людина?
Сандра благально прошепотіла:
— Прошу, не сперечайтеся з ним.
Веліал почав був щось говорити, але запнувся на півслові. Сідх та Женес здригнулися й одночасно повернули голови вправо. Ми подивилися в той же бік.
День відкритих дверей у нашому сні наяву тривав. Неподалік виникло золоте сяйво, з якого вийшли три примарні людські постаті в довгих блакитних туніках. Крізь них легко проглядалися обриси зали, та разом з тим вони були досить чіткі, щоб я міг роздивитися їхні обличчя.
Я впізнав усіх трьох — і високого темноволосого чоловіка, і його юних супутників, підлітків чотирнадцяти й шістнадцяти років з хвилястим білявим волоссям. Це були…
— Дядечко Рівал! — вигукнула Сандра, швидко відсторонившись від мене.
Привид Рівала де Каердена тепло всміхнувся їй.
— Вітаю, Сандро, — сказав він. — Не бійся, дівчинко, тепер я з тобою і не дозволю тебе скривдити.
На Веліаловім обличчі вперше промайнуло щось людське — гнів.
— Нікчеми! — прогримів звідусіль його голос. — Хто дозволив вам втручатися? Як ви сміли з’явитися тут?
— Сміли, бо мали право, — спокійно відповів Рівал. — Ти сам відкрив нам шлях, коли дозволив мертвим зустрітися з живими. Чи ти гадав, що Вишні про це не довідаються? — За помахом його руки Сідх з Женесом щезли. — І ти забирайся геть, Веліале. Твій час скінчився.
— Не тобі відмірювати мій час, — пихато заперечив Веліал. — Я піду, коли сам захочу. Ти тут не господар.
— Як і ти. Господарі тут вони. — Рівал кивнув у наш бік. — І лише їм вирішувати, хто має залишитися. — Він замовк і значуще подивився на нас, чекаючи нашого рішення.
— Забирайся, Веліале, — сказала Інна. — Нам більше немає про що говорити.
— Гаразд, — з величним виглядом кивнув той. — Не нав’язуватиму вам свого товариства, це нижче моєї гідності. Але моя пропозиція залишається чинною. Затямте, що я вам скажу: рано чи пізно настане той день, коли Добро здаватиметься вам гіршим за найлихіше зло, а Світло — похмурішим від найкромішнішої пітьми. Повірте, це неминуче. І якщо вам стане несила терпіти, покличте мене — я негайно прийду вам на допомогу.
З цими словами Веліал скинув над головою руки і розчинився в клубах ядучо-зеленого диму.
Рівал знову махнув рукою, розвіявши дим, і рушив до нас. Юнаки не відставали від нього ні на крок. Вони не зводили з Інни очей, їхні обличчя виражали якийсь неземний спокій, а на вустах грали лагідні усмішки. Погляди в обох, як і в Рівала, були не від світу цього, але в них не відчувалося ні моторошної порожнечі, як у Сідха й Женеса, ні пронизливого холоду, як у Метра; вони промінилися ніжністю та теплом. Мені просто не вірилося, що зовсім недавно ці чисті й невинні душі були в’язнями темних сил.