Зарившись лицем у запашне жінчине волосся, я почав пригадувати й осмислювати.
Аварія — справжнісінька катастрофа, в якій Леопольд нітрохи не постраждав…
Моя зустріч з котом — він зразу відчув, що я сприйму його вміння розмовляти як цілком нормальне явище. Ще до нашого з Інною знайомства Леопольд стверджував, що ми покохаємо одне одного, — і не помилився…
Розмова з миршавим чоловічком у тролейбусі. Тоді Леопольд, без сумніву, влучив у самісіньке око про того п’яничку, пляшку сивухи та стареньку бабусю. Але ж Лаура не могла розповісти йому свою історію з такими суто „людськими“ подробицями, вона звичайна кішка…
Тролейбус, що поїхав без живлення — і досі їздить без нього…
А сила, що утримувала нас на сидіннях під час тієї божевільної „подорожі“…
Або, скажімо, цілковита відсутність похмілля після ґрандіозної пиятики, влаштованої з нагоди нашого знайомства. Удвох ми вигилили пляшку шампанського та два літри домашнього вина, обоє були п’яні в дим, і ніяким природним чином не змогли б так швидко прочуматися…
І телефон, який зненацька запрацював наступного дня після появи в мене Леопольда. „Укртелеком“ може помилково відключити телефон, але помилково підключити — ніколи. Тут направду не обійшлося без втручання надприродних сил…
Й останнє — надто вже легко ми позбулися „опіки“ спецслужб. Щоправда, полковник пояснив, чому він вирішив закрити справу, і його арґументи були загалом переконливі. Однак дещо в поведінці наших недавніх гостей насторожувало — а саме той дикий, панічний страх, про який згадувала Інна. Складалося враження, що кіт прагнув чимшвидше спекатися їх і підсвідомо нагнав на них такого жаху, що ті ладні були втікати світ за очі. Бідолашний оператор!…
— Золотко, — сказав я розгублено. — Це справді неймовірно. Це просто приголомшливо. Як ми могли бути такими сліпими?
— У тім-то й річ, — спроквола мовила Інна. — Боюсь, ми з тобою подуріли від кохання — і це без перебільшення. Так подуріли, що геть втратили здатність логічно мислити.
— Це точно, — усміхнувся я. — У нас ніяк не скінчиться медовий місяць… То хто ж тоді Леопольд? Якесьтамнадцяте перевтілення індуського божества?
Інна заперечно похитала головою:
— Я оце подумала, що чаклунською силою його наділив колишній господар. Так само, як людською мовою, як інтелектом.
Я хмикнув:
— Схоже на те. Леопольд називає його Метром, тобто майстром, дуже неохоче розмовляє про нього. Мені здається, що кіт боїться своїх спогадів, і, мабуть, не тільки тому, що причетний до смерті старого професора.
— Я більше ніж певна, що Метр був чаклуном і навчив Леопольда певних чаклунських прийомів.
— Але навіщо?
— Не знаю. Може, це сталося ненавмисно. Довгий час кіт жив з чаклуном, і не виключено, що мимохіть навчився в нього маґії.
— Отже, він несвідомий чаклун?
— Саме так. І тим небезпечніший, що несвідомий, бо…
Раптом Інна замокла. В її очах застиг переляк.
„А тепер кіт живе в нас,“ — одночасно подумали ми. — „І якщо (Інна) (я) не помиля- (-ється) (-юся), ми також станемо чаклунами. Несвідомими, небезпечними чаклунами.“
Чи вже стаємо ними…
Лишенько, які ж ми були сліпі! За п’ять місяців не знайшли жодної вільної хвилини, аби бодай трохи замислитися над усім, що відбувалося з нами й навколо нас.
Ні, ми не просто подуріли від кохання.
Це якась мана!
Якісь чари…
Я ніби миттю прозрів!
— Інно, що в нас є пити?
— Кока-кола в холодильнику.
— Принеси, будь ласка, бо я вмираю від спраги.
— Зараз, — з готовністю відповіла вона, зіскочила з ліжка й вибігла зі спальні.
Тоді я пошепки, але з притиском додав:
— А цукерки ще є?
— Лишилося дві, — долинув з кухні її голос.
У мене важко загупало серце.
— І їх принеси, — попросив я, ледь ворушачи губами.
— Гаразд.
Я зітхнув і витер рукавом спітніле від напруги чоло. До кімнати повернулась Інна з відкоркованою бляшанкою та двома шоколадними цукерками. Я з’їв обидві, нічого не залишивши дружині. І зовсім не тому, що такий жадібний; просто з певного часу Інна забрала собі в голову, що конче має берегти фігуру, й утримувалась від солодощів.
— До речі, сонечко, — промовив я, відпивши з бляшанки кока-коли. — Як ти здогадалася, що мені хочеться цукерок?
Інна здивовано підвела брови:
— Та ти ж сам попросив.
„Ти не могла мене чути,“ — міцно стуливши губи, подумав я. — „Бо я говорив пошепки.“