„Тиран! Рабовласник!“ — обурилась Інна.
„Аж ніяк, дорогенька. Я лише переконаний прихильник моногамії.“
„Та невже?!“ — глузливо відповіла вона.
„Ні, справді,“ — наполягав я. — „Відтоді, як ми разом, мені й на думку не спадало стрибнути в гречку.“
„Охоче вірю. Бо знаю, що тобі пощастило — ти зустрів мене…“
„Мою принцесу…“
„Атож. А якби не зустрів? Якби одружився з іншою?“
„Ну… не знаю. Чесне слово, Інночко, я навіть не уявляю, як би жив з іншою жінкою. Це… це було б жахливо!“
Інна лагідно всміхнулася мені:
„Я теж кохаю тебе, Владику. Я така щаслива, що ми знайшли одне одного в цьому великому світі.“
Я ніжно обійняв її й тільки-но зібрався поцілувати, аж це пролунав тихий, можна сказати, делікатний стукіт у двері. Я хотів гукнути: „Хвилинку“, але Інна випередила мене.
— Whoel! — сказала вона вголос, а вже подумки зачудовано додала: — „Владе, це ж означає ‘зачекайте’!“
„І справді,“ — сказав я, поспіхом натягуючи халат.
„Але звідки ми знаємо?“
„Спитай у Леопольда. Знаємо, і квит.“
„Дивина та й годі…“ — Інна зітхнула. — „Та ну його до дідька! Останнім часом з нами стільки відбувається, що просто не встигаєш усіх див помічати, не те що замислюватись над ними. Аніж даремно ламати голову, краще давай знайомитися з тутешніми мешканцями.“
І вголос промовила:
— Kommez, — що означало „заходьте“.
Двері відчинились, і до спальні ввійшла опасиста літня жінка, одягнена як акторка, що грає роль служниці в історичному фільмі про часи середньовіччя. Проте трималася вона цілком невимушено, без натяку на якусь гру; з першого ж погляду було зрозуміло, що це вбрання (може, не завжди таке новеньке й охайне, як оце зараз) — її повсякденна одіж, і ніяка вона не акторка в ролі служниці, а найсправжнісінька служниця.
Жінку супроводжував гарненький хлопчина років чотирнадцяти, одягнений як паж, і, найпевніше, він справді був паж. Його збентеження почасти пояснювалося нашою присутністю, та, мабуть, ще й тим, що він звик до простішого вбрання і в цих святкових шатах почувався скуто й незатишно.
Жінка тримала в руках тацю зі столовим прибором на дві персони, кількома продовгуватими блюдцями з різними закусками, а також укритою пилом закоркованою пляшкою.
— Раді вітати панство в Кер-Маґні, — сказала служниця, шанобливо схиляючи голову; хлопець мовчки вклонився. — Просимо вас до столу покуштувати наші страви.
Зверталась вона до нас якоюсь чудернацькою мовою, що гармонійно поєднувала в собі ґерманські, греко-романські та семітичні елементи, морфологічно залишаючись усе ж ґерманською. На наш подив, ми чудово розуміли її, ба мало того, нараз я збагнув, що можу вільно розмовляти цією мовою. Я навіть знав, що вона називається коруальською, і вже ладен був засипати служницю градом запитань, але Інна вчасно стримала мене:
„Постривай, не квапся. Це буде неґречно. Нас запрошують до столу, тож найперше слід подякувати… і прийняти запрошення — я дуже зголодніла.“
„Я теж зголоднів. Ще й як!“
„Отож-бо. Сядемо за стіл, почнемо їсти і поступово заведемо розмову. Будемо розпитувати, а не допитувати.“
Інна завжди була розважливою дівчиною і краще за мене знала, як належить поводитися в товаристві. Тому я відразу пристав на її пропозицію, тим більше, що вона була слушна.
— Дякуємо, — чемно відповіла Інна. — Ми охоче поснідаємо… Чи пообідаємо?
— Зараз уже перша по півдні, — відповіла служниця, поставивши тацю на стіл. — Отже, це буде обід.
Хлопчина-паж приніс срібний тазик з теплою водою, ми помили руки й витерли їх білою полотняною серветкою, перекинутою через його ліву руку. Тим часом жінка розставила на столі прибори та блюдця з закускою й розкоркувала пляшку, перед тим обтерши її від пилу.
— Мене звати Суальда, я служу в цьому домі, — сказала вона, коли ми влаштувалися за столом. — А це мій онук Шако.
Хлопець знову вклонився, поставив тазик на підлогу перед каміном і, за знаком своєї бабці, вийшов з кімнати, перш ніж ми здобулися на відповідь.
— Дуже мило, — нарешті озвалась Інна. — А чи не скажете нам, якщо ваша ласка, чиєю гостинністю ми маємо честь користатися?
— Пані питає, хто господар Кер-Маґні? — уточнила служниця, наповнюючи кришталеві келихи.
Я пригубив келиха — в ньому було чудове червоне вино багаторічної витримки. Завваживши, либонь, вираз задоволення на моєму обличчі, Суальда прокоментувала:
— Врожаю 1935-го року Божого з королівських виноградників, що на острові Святого Стефана Ленського… То ви питали, пані…