„І все ж вона знає більше, ніж удає.“
„От цього я певен.“
Шако припер здоровенну тацю з запеченою гускою, смаженою картоплею у фритюрі, тушкованими грибами в соусі та ще кількома стравами, чиїх назв ми не знали.
— Ще буде суничне морозиво та гарячий шоколад на десерт, — сказала Суальда. — І це, на жаль, усе. Ви вже даруйте, ласкаві панове, але поява ваших світлостей була така несподівана, що я не встигла підготуватись як годилося б.
— Та пусте, — розгублено промимрив я. „Оце так! Тут годують, як на забій“
„А як же інакше,“ — спокійно відповіла Інна. — „Це ж маєток верховного короля. Видно, Метр був справжній Лукул… Чи, може, його гості були неабиякими ласунами.“
— Обіцяю, що ввечері, — між тим провадила Суальда, — я виправлю свій недогляд.
Уявивши, яка тоді буде вечеря, я мало не застогнав.
Певний час ми їли мовчки. Усі страви були надзвичайно смачні, тож мені доводилося стримувати себе, щоб не об’їстися, та ще й залишити місце для обіцяного десерту.
— Суальдо, — нарешті озвалася Інна, — ти неправильно мене зрозуміла. Я питала, чому ти кажеш про Метра „правив“, а не „править“.
— Бо він уже не править, пані.
— Виходить, він помер?
— Цього я не казала.
— То він живий?
— І цього я не казала, перепрошую пані.
„………….!!! ………….?! …………! ……!!!“ — подумки вилаявся я.
Інна кинула на мене гнівний погляд.
„Раніше я гадала, що найбрутальніше лається сантехнік дядя Володя з гуртожитку нашого факультету. Тепер бачу, що помилялася: у дяді Владі куди більший словниковий запас…“
І до Суальди:
— Принаймні, Метр уже не верховний король?
— Цього я не казала, пані, — повторила Суальда фразу, від якої мене вже тіпало. — Ніхто не позбавляв Метра титулу верховного короля, а сам він його не зрікався.
„А щоб її покорчило!“ — вже не стрималась Інна.
— Однак мусить же хтось правити замість нього. Реґент, скажімо.
— От-от! — чомусь зраділа Суальда, ніби її вивели з неабиякої скрути. — Реґент. Великий інквізитор, його високоповажність Ференц Карой.
„Ба! Великий інквізитор! Либонь, тутешній послідовник Торквемади. Ференц Кар… ой! Владе, ти чув?“
„Так, так, справді,“ — схвильовано промовив я, згадавши, як кіт говорив, що Метрового учня звали Ференц. — „Ти гадаєш, що…“
„Певна річ! Я не вірю в випадковий збіг обставин.“
„Я також. Все сходиться: цей Ференц був учнем Метра, тому й не дивно, що він став його наступником.“
„І ще одне,“ — додала Інна. — „Карой — слово, безумовно, угорського походження.“
„Якщо не помиляюся, давнє родове ім’я.“
„Ну а Ференц, за твердженням кота, мадяр.“
„Що ж, у такому разі, ідентичність метрового учня Ференца і реґента Ференца Кароя можна вважати доведеною… чи встановленою. Подумати лишень — великий інквізитор! А ми збирались шукати його в Києві…“
— Отже, — промовив я вголос, — тепер Кер-Маґні належить реґентові?
Суальда заперечно похитала головою:
— Ні, пане.
— А кому ж тоді?
— Це залежить від вас.
— Від нас?
— Атож, панове, від вас. Ви маєте кота?
— Ну, маємо… („Кроку не можна ступити без Леопольда…“) А що?
— Кіт має велике значення, пане. Якщо, звісно, це той самий кіт. Можна спитати, як його звати?
— Леопольд.
— Це звичайний кіт?
— Ну, не зовсім звичайний, він якоїсь рідкісної породи. Дуже схожий на сіамського, проте не сіамський, а… як би це сказати…
„Гадаю, можна сказати прямо,“ — зауважила Інна. — „Здається, тут дивовижні здібності Леопольда ні в кого не викличуть серцевого нападу.“
І закінчила замість мене:
— Він уміє розмовляти, Суальдо. По-людському.
— І він належить вам?
— Ну, власне, він вважає нас своїми господарями, а ми проти цього не заперечуємо.
— Отже, ви — пан Владислав і пані Інна?
— Так воно і є, — сказав я, трохи здивований. — Але звідки ви знаєте?
— Сьогодні вранці, — втрутився в розмову Шако, — ми знайшли на кухні чотирьох кошенят…
— Помовч! — гримнула Суальда. — Іди за десертом.
Хлопець сумно зітхнув, жалібно поглянув на нас і вийшов зі спальні.
„Бідолашне дитя,“ — співчутливо подумала Інна. — „Ця стара фурія тероризує його.“
„Аж ніяк!“ — сказав я. — „Просто, на її думку, він мусить мовчати, коли розмовляють старші.“
І звернувся до служниці:
— Суальдо, це правда?
— Про кошенят, пане? Щира правда. Одне з них виявилося самцем і вже могло розмовляти. Воно сказало мені…
— Овва! — вигукнув я. — Воно розмовляло по-вашому?
— Атож. І дуже незле, як на таке мале кошенятко.