„Замовч,“ — лагідно сказала Інна.
„А що тут такого? Хіба ми ніколи…“
Нарешті я отримав картинку: в обличчя мені полетіла купа жіночої білизни. Зніяковівши, я квапливо заблокував свій розум.
— Щойно ви розмовляли з пані? — напівзапитливо, напівствердно промовив Шако.
Я здивовано глянув на нього:
— Звідки ти взяв?
Хлопець хитро всміхнувся:
— Я вже давно здогадався, пане ґрафе. За обідом ви не обмінялися жодним словом з пані ґрафинею, але з ваших поглядів не важко було зрозуміти, що розмовляли подумки… А щойно ви мали такий відчужений вираз обличчя, ніби були не тут, а в якомусь іншому місці. От я й вирішив, що ви розмовляли з пані.
Тим часом ми проминули коридор і ввійшли до моїх покоїв.
— А ти, бачу, нівроку розумний, — сказав я хлопцеві.
Шако зашарівся.
— Тільки от мало знаю, — мовив він із зітханням
— Не біда, — втішив я його. — Це можна виправити. Ти ще молодий, у тебе все попереду. Ми з Інною теж мало знаємо. Проте не сумуємо.
— Але ж ви з пані ґрафинею чаклуни, правда?
Я замислено почухав потилицю.
— Що ми не звичайні люди, це вже напевно. А от чи чаклуни ми?… Сам не знаю. Деякою мірою так. Та ще не зовсім — ми тільки вчимося.
Шако з розумінням кивнув.
Нарешті ми опинилися в такому ж передпокої, як і той, що сполучав Іннину спальню з вітальнею, певніше, з її будуаром — назва „вітальня“ більше пасувала до просторої, схожої на залу кімнати, що межувала з бібліотекою.
— Прямо — ваша спальня, — пояснив Шако. — Ліворуч — ґардеробна, а праворуч — купальня.
Подолавши в собі спокусу зазирнути до спальні й перевірити, чи не висять там над каміном роги, я відчинив двері ґардеробної і в нерішучості зупинився на порозі. Було темно, хоч в око стрель.
Наступної миті кімнату залило рівне яскраве світло. Трохи приголомшений, я підвів очі й побачив під стелею білу матову кулю, схожу на плафон побутових ламп. Вона щедро випромінювала подібне до денного світло.
— Чудова річ, ці ельм-світильники, — промовив Шако, увійшовши вслід за мною й зачиняючи двері. — Не треба ніяких спеціальних замовлянь, щоб змусити їх засвітитися чи згаснути — досить лише побажання. А от з ліхтарями, які виготовляють наші відуни, стільки мороки, що краще вже користуватися свічками.
Я хотів був запитати, чи живляться ельм-світильники електричним струмом, та вчасно прикусив язика — у коруальській мові не було такого поняття, а слово „електро“ означало просто „бурштин“. Зважаючи на те, що коруальська була однією з основних мов Імперії, сам собою напрошувався висновок, що на Гранях не знали про існування електрики. Раптова підозра змусила мене на хвильку зосередитись, і я зробив ще два відкриття: по-перше, більшість науково-технічних термінів нашого світу не мали коруальських відповідників, а водночас, і це по-друге, я виявив у своїй пам’яті цілу низку слів, значення яких не розумів, але, поза будь-яким сумнівом, вони стосувались окультних наук. Це вказувало, що цивілізація Граней нетехнолоґічна, хоча, в певному сенсі, високорозвинена.
„Та ну його!“ — чомусь розлютився я і вирішив на якийсь час викинути з голови ці думки, а натомість зосередитись на речах практичніших, передусім на виборі вбрання.
У моїй ґардеробній стояло дві великі шафи, кілька скринь, м’яке крісло, три стільці і трюмо з дзеркалом у людський зріст.
Я не жінка, отже, не вередун, і велика кількість різної одежі збентежила мене ненадовго. Майже зразу я вподобав зелений камзол з золотими галунами, коричневі штани з лампасами, темно-червоні шкіряні черевики з позолоченими острогами (швидше декоративними, ніж справжніми) та коричневий фетровий капелюх з неширокими крисами.
— Пояс краще взяти цей, — порадив Шако. — У нього на пряжці три золоті корони, герб нашого ґрафства.
— А це чий герб? — спитав я, розглядаючи пряжку на іншому поясі. Там були вигравіювані два перехрещені мечі на тлі сяючого сонця.
— Інквізиції, — відповів хлопець. — Утім, я не знаю напевно, це герб чи просто емблема, в одних книжках написано так, в інших — так.
Слово „інквізитори“ викликáло в мене цілком однозначні асоціації з суддями церковних трибуналів, і, слухаючи Шако, мимоволі уявляв їх похмурими типами у криваво-червоних мантіях з ковпаками на голові. Разом з тим я знав, що в перекладі з латини „inquiro“ — досліджувати, шукати; отож, за бажання, „інквізитор“ можна перекласти не тільки як „слідчий“, але й як „дослідник“, „шукач“.
Неквапно вдягаючись, я промовив: