— Як? — запитав я, коли до мене повернулася здатність говорити. — Адже ми, здається, зійшлися на тому, що Леопольд просто виконував закладену в нього програму. Чи тепер ти думаєш інакше?
— Ні, я досі так вважаю.
— Тоді я не втямлю…
— А тут і тямити нічого. Програма програмою, але щоб виконати її, кіт повинен мати певну маґічну силу. Хіба ні?
— Ну… мабуть, так.
— От тобі й відповідь, — сказала Інна. — Кіт не усвідомлює своїх можливостей, та для нас це не проблема. Ми звернемося до його підсвідомості і змусимо робити те, що нам потрібно. Гадаю, це вдасться. Принаймні, спробувати не завадить. Якщо діяти обережно, нічого лихого не станеться. Просто буде неприємно, але ми це витримаємо, як витримали минулого разу.
Я мимоволі пощулився, згадавши нашу моторошну подорож з Основи на Ланс-Оелі. Читаючи посібник з міжпросторового сполучення, ми переконалися, що кіт переніс нас у Кер-Маґні саме Колодязем — ця назва дуже вдало характеризувала наші тодішні відчуття. Об’єктивно Колодязь не найшвидший з усіх способів переміщення між Гранями, проте в суб’єктивному сприйнятті мандрівника „падіння“ в нього триває лічені хвилини. (Коли ми з Інною прочитали про це, то спершу злякалися, що пробули в Колодязі бозна-скільки часу. Але згодом зробили підрахунки і трохи заспокоїлися: завдяки тому, що Земля і Ланс-Оелі перебували на одній осі симетрії Кристалу, наша подорож тривала не дуже довго — днів десять-п’ятнадцять.)
— Ну що ж, — промовив я після тривалих роздумів. — Схоже, іншого виходу немає. Хоча я не в захваті від перспективи знову зв’язуватися з Леопольдом.
— Я теж не радію, — сказала Інна. — Але ми справді не маємо іншого виходу. Доведеться ризикнути…
Результатом подальшого обговорення був чіткий, продуманий в усіх подробицях план, а також твердий намір будь-що здійснити його. Лишалося тільки сподіватись, що Леопольд після того, як переніс нас на Ланс-Оелі й виконав таким чином закладену в його підсвідомість програму, не позбувся своїх прихованих талантів.
Спочатку ми планували повернутися на Землю, проте згодом, хоч і дуже неохоче, відмовилися від цього наміру. Ми не знали, як часто інквізитори відвідують Основу, і навіть якщо декотрі з них мешкають там постійно, то не афішують своєї присутності, і нам буде нелегко їх відшукати. А перспектива давати оголошення на зразок: „Ґраф та ґрафиня Ланс-Оелі, спадкоємці верховного короля Граней і господарі кота-перевертня Леопольда Лансоельського, шукають контакту з керівництвом Інквізиції,“ — нас абсолютно не влаштовувала. Тому ми, примирившись з тим, що рідні ще довго вважатимуть нас зниклими безвісти, вирішили шукати вихід на Грані, де маґія — цілком звичне явище і де про Інквізицію знають усі, від старого до малого.
Кінцевою метою спроби телепортації ми обрали Аґріс. По-перше, ця Грань, хоч і не прилягала до Контр-Основи, мала зоряне небо, дуже схоже на небо Ланс-Оелі — а якраз зорі ми й збиралися використати за орієнтири. По-друге, розрахункова тривалість подорожі до Аґріса, навіть за максимальної девіаціі, не перевищувала трьох тижнів. А по-третє, Аґріс був досить цивілізованим світом, і поблизу Альбіни, столиці королівства Ліон, пролягав трактовий шлях, по якому лише за місяць (а в масштабах Граней це було небагато) можна дістатися до Лемоса, де, за твердженням „Реєстру“, розташовувалася прецепторія, тобто штаб-квартира, місцевого командорства Інквізиції.
Між іншим зауважу, що впродовж п’яти днів ми перебирали різні Грані, аж поки натрапили на Аґріс. Для нас це була справжня знахідка: якщо сумістити зоряні карти Ланс-Оелі й Аґріса таким чином, щоб збігалися їхні астрономічні координати, то вийде, що Кер-Маґні й Альбіна знаходяться майже поруч, за якихось п’ятсот кілометрів одне від одного. Це було дуже важливо, оскільки інших орієнтирів, окрім зоряного неба, ми не мали і не могли довільно задати точку виходу з Колодязя — її широта й довгота мусили відповідати точці входу на Ланс-Оелі.
Наступного дня за сніданком я наказав Суальді зібрати для нас речі в дорогу. Вона не виявила ніякої цікавості до того, куди ми зібралися їхати (ідеальна служниця!), лише запитала, коли ми вирушаємо і чи тривалою буде подорож. На перше запитання я відповів, що сьогодні ввечері, а на друге — що не знаю, може, кілька місяців, а може, завтра й повернемось; таким чином я перестрахувався на випадок невдачі. Суальда мовчки подалася виконувати мій наказ.
Потім я підписав едикт, згідно з яким на час нашої відсутності доручав управління ґрафством державному радникові Ервіну Оріарсу, дядькові Шако (шкода, що не маю можливості ближче познайомити читача з цим вельми гідним і мудрим чоловіком).