— Можливо. Доки я не згадаю, що в мої руки вбудовано гармати.
Менса відповіла з іронічною ноткою:
— Ось так, Ґуратине. Він погрожує тобі, але не вдається до насильства. Тепер задоволений?
Ґуратин повернувся на місце:
— Наразі так.
Отже, він мене випробовував. Ого, сміливий крок. І дуже-дуже дурний.
— Я хочу переконатися, що ти не перебуваєш під зовнішнім впливом, — сказав він мені.
— Годі. — Арада підвелась і сіла біля мене. Я не хотів проштовхуватися повз неї, тому опинився затиснутим у кутку. Вона сказала: — Потрібно дати йому час. Він ще ніколи не взаємодіяв з людьми як вільний агент. Це пізнавальний досвід для всіх нас.
Всі інші кивнули, ніби це мало хоч якийсь сенс.
Менса надіслала мені потоком особисте повідомлення:
«Сподіваюся, ти в порядку».
«Бо я вам потрібен».
Не знаю, звідки зринула така думка. Ну, саме так я і вважав, але Менса — моя клієнтка, а я — вартмех. Емоційних зобов’язань між нами не було. Як і не було жодної раціональної причини, щоб я пхинькав, як плаксиве людське маля.
«Звісно, потрібен. У мене немає досвіду в подібних ситуаціях. Ні в кого з нас немає».
Іноді люди не можуть стриматись і дозволяють емоціям просочуватися в потік. Менса гнівалась і боялась, але не через мене, а через людей, які все це затіяли, надумавши вбити нас знищити цілу дослідницьку групу й перекласти провину на вартмехів. Вона боролася зі злістю, хоч на її обличчі й не відображалося нічого, крім спокійної стурбованості. Я відчував крізь потік, як вона намагається опанувати себе.
«Ти єдиний з нас, хто не запанікує. Чим довше триватиме ця ситуація, тим більше всім нам… всім треба триматися разом і думати головою».
Це була щира правда. І я міг допомогти, просто виконуючи функції вартмеха. Саме мені довірено дбати про безпеку всіх.
«Я весь час панікую, просто ви цього не бачите», — сказав я їй. А тоді додав текстову позначку «жарт».
Вона не відповіла, проте опустила погляд і всміхнулася сама до себе.
Ратті сказав:
— Є ще одне питання. Де вони? Вони підступили до нашої бази з півдня, але це ні про що не свідчить.
Я відповів:
— Я лишив на нашій базі три дрони. Через вимкнення хаб-системи вони не здатні до сканування, проте візуальний та звуковий запис усе одно ведеться. Можливо, вони помітять те, що дасть відповіді на ваші питання.
Один дрон я лишив на дереві, звідки відкривався широкий кут огляду на базу, другий прикріпив під розсувним дахом над входом, а третій сховав усередині хабу під консоллю. Запрограмував тільки на запис — наступний параметр після режиму сну, — щоб коли «Злогрупа» скануватиме, дрони розчинилися в показниках стандартних енергетичних сигнатур системи життєзабезпечення бази. Я не міг під’єднати дрони до системи безпеки, як зазвичай, щоб зберігати дані й фільтрувати нудні частини: знав, що «Злогрупа» перевірить насамперед її, тому вивантажив усі дані в сховище цикади, а тоді очистив систему безпеки.
Я також не хотів розповідати ворогам про себе більше, ніж вони й так знали.
Люди знову подивилися на мене, вражені, що вбивцебот розробив план. Якщо чесно, я їх не звинувачую. У наших освітніх модулях таких штук не було, але тепер нарешті всі прочитані й переглянуті мною трилери та гостросюжетні історії стали в пригоді. Менса захоплено підняла брови й сказала:
— Але ти не зможеш перехопити їхній сигнал звідси.
— Ні, доведеться повернутися й забрати дані, — відказав я.
Пін Лі нахилилася ближче, щоб потрапити в камеру малої цикади.
— Мені потрібно причепити сканер на дрон. Він громіздкий і повільний, але так ми отримаємо щось іще, крім аудіо й відео.
Менса кивнула:
— Гаразд, але пам’ятай: наші ресурси обмежені. — Вона озвалася мені в потік, аби я знав, що вона звертається саме до мене, але зорового контакту не встановлювала. — Як гадаєш, чи довго та група лишиться на нашій базі?
В іншій цикаді застогнав Волеску:
— Всі наші зразки! Дані лишились, але якщо вони знищать нашу роботу…
Інші погодилися з ним, заходившись висловлювати розчарування й занепокоєння. Я притлумив їх і відповів Менсі:
— Не думаю, що вони затримаються надовго. Там немає нічого, що їм потрібно.
На мить на обличчі Менси оприявнилася глибина її занепокоєння.
— Тому що їм потрібні ми, — тихо промовила вона.
І повністю мала рацію.
Менса розписала графік чергувань, передбачивши період, коли я зможу перейти в режим очікування, провести діагностику й підзарядитися. Також я планував використати цей час, щоб подивитися кілька серій «Місячного святилища» і прокачати вміння взаємодіяти з людьми в тісному просторі, не божеволіючи.