Менса так різко повела апарат угору, що я ледь не завалився, а всі, хто досі не був на підлозі, опинилися там.
У тиші, що запала тоді, всі з полегшенням видихнули, а Пін Лі сказала:
— Ратті, якби ти дав себе вбити…
— Ти б на мене дуже злилася, знаю, — Ратті сповз по стіні та мляво махнув рукою.
— Це наказ, Ратті. Не дай себе вбити, — кинула Менса з крісла пілота. Звучало сказане спокійно, але я мав пріоритет безпеки і бачив через медсистему, як шалено стугонить її серце.
Арада витягла аптечку, щоб зупинити кровотечу Бгарадвадж і спробувати стабілізувати її стан. Я максимально старався поводитись як прилад: затискав рани, коли мене про це просили, зігрівав докторку теплом свого тіла, яке поступово втрачало температуру, і тримав голову опущеною, щоб не бачити, як здивовано на мене дивляться.
База в нас стандартної моделі: сім поєднаних між собою куполів, що встановлені на відносно пласкій ділянці над вузькою річковою долиною та з одного боку підключені до системи енергопостачання й рециркуляції. У нас є система життєзабезпечення, але повітряні шлюзи відсутні, бо атмосфера планети придатна для дихання, хоч і шкідлива в разі тривалого перебування в ній. Чому так, не знаю, але це одна і тих речей, якими, згідно з контрактом, можна не перейматися.
Ми обрали це місце, бо воно розташоване прямо посеред досліджуваної зони, і хоча в долині де-не-де ростуть дерева заввишки метрів 15 кожне, вони дуже тонкі й мають лисуваті крони, тому ніхто не міг підступитися до нас, використовуючи їх як прикриття. Звісно, ми не врахували, що до нас прогризуть тунель.
Нашу базу оснащено захисними дверима, але коли цикада приземлилася, хаб-система повідомила мені, що головний вхід відчинено. Доктор Ґуратин вивіз ноші й покотив їх у наш бік. Оверс та Арада стабілізували стан Бгарадвадж, тому я поклав її на ноші й пішов з іншими до бази.
Люди попрямували до лазарету, а я спинився віддати малій цикаді команду закритись, а тоді зачинив і зовнішні двері. Через потік безпеки я наказав дронам розширити периметр патрулювання, аби вони сповістили якомога швидше, коли щось велике наближатиметься до нас. Також я встановив кілька сейсмічних сенсорів, щоб вони повідомляли про аномалії, коли щось велике ритиме до нас тунель.
Подбавши про безпеку бази, я пішов до так званої вартівні, де зберігаються зброя, амуніція, елементи периметральної сигналізації, дрони та все інше, необхідне для оборони, зокрема і я. Стягнув те, що лишилося від броні, та за порадою медсистеми побризкав ушкоджений бік загоювальним герметиком. Кров’ю я не спливав (мої артерії та вени запечатуються автоматично), але видовище було не з приємних. Та й рана боліла, хоча герметик трохи притупив відчуття. Я вже встановив через хаб-систему заборону на вихід за межі бази без мене, а тоді перемкнувся на резервний режим. Перевірив основний потік і не побачив заперечень.
Я мерз, бо температурний контроль вийшов з ладу по дорозі сюди, а натільна шкіра під бронею подерлася на шмаття. Я мав кілька запасних комплектів, але вдягати їх просто зараз було б непрактично і складно. Єдиний одяг, який ще лишався в мене, — це неношена уніформа, але і її вдягати я не збирався. (Не потрібно: я не патрулював внутрішній периметр бази. Мене про це не просили, тут живуть лише вісім людей, які дружать між собою, і це було б безглуздим марнуванням ресурсів, тобто мене.) Я попорпався однією рукою в ящику з інструментами і знайшов запасну аптечку для людей, якою мені дозволялося скористатись у надзвичайній ситуації. Діставши рятувальну ковдру, я закутався в неї та виліз на ліжко у своєму боксі. Двері зачинились, і блимнуло біле світло.
Всередині було не сильно тепліше, але хоча б затишніше. Я під’єднався до зарядних та ремонтних кабелів, притулився до стіни і задрижав. Медсистема повідомила, що надійність моєї робочої системи зараз дорівнює 58 % і падає; не дивно. За наступні вісім годин я відновлюсь і нарощу більшість ушкоджених органічних частин, але на 58 відсотках я навряд чи зможу паралельно аналізувати дані. Тому я налаштував усі потоки безпеки, щоб мене сповістили, якщо хтось спробує зжерти базу, і занурився в архів медіа, викачаний з розважального потоку.
Саме тоді хтось постукав у двері боксу.
Я зиркнув на них і миттю розгубив ретельно дібрані завантаження. А тоді промимрив як ідіот:
— Ем, так?
Докторка Менса прочинила двері й уважно подивилася на мене. Я погано вгадую вік людей, навіть після стількох проглянутих візуальних розваг. Люди в серіалах зазвичай не схожі на людей у реальному житті, принаймні в гарних серіалах. Жінка мала темно-коричневу шкіру та дуже коротке світло-каштанове волосся. Гадаю, вона не надто молода, інакше б не стала керівницею.