Коли я вийшов, Ратті досі стояв на місці. Він схопив мене за руку та потягнув повз двох людей-техніків, через подвійні захисні двері до торговельної зали. Тут укладають договори про оренду, і це приміщення обставили симпатичніше за інші — з диванчиками. Посередині стояла вбрана в діловий костюм Пін Лі. Схожа на героїню одного з моїх улюблених серіалів. Сувора, але співчутлива адвокатка, що рятує нас від несправедливого переслідування. Поряд — двоє чоловіків у спорядженні компанії, які наче хотіли посперечатися з Пін Лі, але вона на них не зважала, буденно підкидаючи в руці чіп з даними.
Побачивши нас із Ратті, представник компанії сказав:
— Повторюю: так не робиться. Стирання пам’яті меха перед зміною власників — не просто політика компанії, так краще для…
— Повторюю: в мене є судове рішення, — кинула Пін Лі. Вона схопила мене за другу руку, і ми вийшли.
Я ще ніколи не бачив ту частину станції, де жили люди. Ми спустилися по багаторівневому центральному кільцю, повз офісні блоки й торговельні центри, забиті найрізноманітнішими людьми та ботами. Навкруги світилися всілякі екрани з оперативною інформацією, сотні публічних потоків пронизували мою свідомість. Простір нагадував локацію з розважального потоку, тільки більшу, яскравішу та галасливішу. Ще й пахло тут добре.
Найбільше мене здивувало, що ніхто на мене не витріщався. Жоден перехожий навіть не глянув у мій бік. Уніформа — штани, сорочка з довгим рукавом та куртка — приховувала неорганічні частини. Якщо хтось і помітив порт введення даних у мене на потилиці, то, певно, вирішив, що я ауґментована людина. Просто ще троє людей прямують кільцем. Приголомшливо, що в натовпі незнайомців я почувався анонімом, як і в броні серед групи вартмехів.
Коли ми повернули до готельного блоку, я натрапив на публічний потік з інформацією про станцію. Проходячи у двері до вестибюлю, зберіг малу та розклад змін.
Дерева в горщиках закручувалися вгору до фігурного скляного фонтана — справжнього, а не голограми. Зачарований цим видовищем, я зовсім не помітив репортерів, аж доки вони не підступили впритул. Ауґментовані люди з кількома камерами-дронами. Один спробував спинити Пін Лі, та я не впорався з інстинктом і відсунув його плечем.
Репортер, схоже, злякався, але я діяв м’яко, тож він не впав.
— Ми поки не відповідаємо на запитання, — кинула Пін Лі, штовхнула Ратті в підйомник готелю й потягла мене за собою.
Ми зі свистом помчали вгору, до фоє великого люкса. Я вийшов за Пін Лі, а Ратті позаду нас говорив з кимось по комунікатору. Номер був розкішний, як у серіалах: килими, меблі, велике вікно з краєвидом на сад, скульптури в холі. Тільки кімнати менші. Гадаю, в серіалах їх роблять більшими, щоб камери-дрони мали кращий кут огляду.
Тут зібралися всі мої клієнти (колишні клієнти? нові власники?), але в звичайному одязі вони мали інакший вигляд.
Докторка Менса, дивлячись на мене, підступила ближче.
— З тобою все гаразд?
— Так. — Моя польова камера чітко зафіксувала, що її поранили, але всі ушкодження зцілено. Такий самий діловий костюм, що і в Пін Лі, змінював образ Менси. — Не розумію, що відбувається.
Це стресувало. Я знайшов розважальний канал, доступ до якого отримав через бота в зоні обробки, і ледь стримався, щоб не поринути туди.
— Я викупила твій контракт. Ти повертаєшся на «Збереження» з нами. Тепер ти вільний агент.
— Мене зняли з обліку. — Так мені сказали, і, можливо, це була правда. У мене виникло бажання безконтрольно здригнутися, не знаю чому. — Можна мені носити броню?
Вона давала людям зрозуміти, що я вартмех. Але я вже більше не варт-, просто мех.
Люди мовчали. Менса рівним, спокійним голосом сказала:
— Можемо влаштувати, якщо для тебе це важливо.
Я не знав, чи важливо.
— У мене немає боксу.
— Він тобі не потрібен, — заходилася переконувати мене Менса. — Люди в тебе не стрілятимуть. Якщо поранишся чи якісь частини зазнають ушкоджень, тебе полікують у медичному центрі.
— Якщо люди в мене не стрілятимуть, то чим я займатимуся?