— Так, панове, цю організацію прокляв Папа Климент XII у буллі In Eminenti Apostalatus Specula, а потім і Блаженний Папа Бенедикт XIV це підтвердив. А в едикті кардинала Фіррао від січня 1739 року, між іншим, зазначено, що достеменно виявлені члени цієї організації мають бути піддані смертній страті, конфіскації майна та повному відчуженню від Божої Благодаті!.. — отець обвів товариство переможним поглядом. — До речі, Ви, кавалере, якось згадували як свого чи не найкращого друга — так-так, друга! — саксонського міністра графа фон Вінцеля-Менка, якого архиєпископ-примас[18] також підозрює у причетності…
— Я маю багато впливових друзів, отче, — перервав монолог Мартиновича мальтієць. — Дуже багато. Серед них є також кардинали і архиєпископи Римської Церкви. Кардинал Урбіні, до речі, є моїм родичем, щоправда вельми віддаленим.
— О, я не хотів Вас образити підозрами…
— Ви поки що, отче, не зробили цього, — сказав кавалер, підвівся і повідомив:
— Я, з Вашого дозволу, панове, подивлюся, що там діється в садовій Аркадії. Можливо, що нашим дамам усе ще необхідні співрозмовники.
Шинок Гершеля Неймана на Бучацькому тракті біля Золотого Потоку, Подільське воєводство, 18 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]
Придорожній шинок кілька десятиліть розростався вшир, отримував нові прибудови й врешті-решт став подібним до лабіринту з кімнатами, хідниками й темними закутками. Пожежі обминали цю грішну споруду. В усіх приміщеннях прокуреного галасливого вертепу стояли масивні дубові столи, дубові лави, дубові колоди та дубові кругляки, спроможні витримати і безнадійну лють сільських пияків, і бійки завсідників, і розваги шляхти. Порізані ножами, багнетами, шаблями, палашами, ці чорні від часу та пролитих напоїв меблі переживали вже третє покоління шинкарів родини Нейманів.
В одному з найдальших закутків веселого закладу пили темне пиво і заїдали його товстими шматками шинки старий пірат Бомбара та його блакитноокий учень. Вчитель називав його Джіованотто[19], що свідчило про добрий настрій пірата. Бомбара щойно розміняв золотий цехін і тепер уважно вивчав отримані від шинкаря злоті, флорини і гроші.
— Клятий юдей, всі ці срібняки обрізані, немов його родичі, — бідкався пірат. — Джіованотто, подивися, хлопче, що це за дикунську песетину підсунув нам той христопродавець. Мої очі вже нічого не бачать.
— Це півфлорин старого австрійського карбу, пояснив учень. — Он, бачите, на ньому двоголовий орел та імператор Леопольдус.
— Але ж цей Леопольдус геть стертий, наче срака в старої курви. А тут відрізано, подивись-но. Це ж не чесна-ясна песетка, а суцільне дурисвітство для довірливих християн. Accidenti![20] Оці такі розміни, малий, нагадують мені людське життя. Так. Спочатку маємо новісінькій круглесенький золотий цехін Божої благодаті, а потім поступово розмінюємо його на півсотні отакого різаного дрантя… А це що за чудо?
— Десять грошів.
— Це не десять грошів, Джіованотто, це цілих десять смертних гріхів. Й, певно, фальшивих. От зараз на зуб спробую… Та тут олова втричі більше ніж срібла!
— Король сам наказує псувати срібло.
— А я тобі так скажу, Джіованотто: якщо вже тутешній король сам псує гроші зі своїм портретом, то всій цій державі незабаром прийде гаплик, згадаєш мої слова! Я бачив колись таких гонорових supremi[21] на півдні. Таких гонорових, що тобі, Джіованотто, й не снилося! Проголошували себе імператорами цілих провінцій на Ріо-Ґранде, одягалися в оксамит та атлас, називалися «Фернандо Перший», «Родріґо Перший», карбували отакі-от фальшиві песети та реали з портретами. А через три роки, дивишся, а цей «імператор Фернандо» вже жебракує в Каракасі й за півпінти дешевого рому готовий рідного батька зарізати… А це що таке квадратове?
Учень не встиг відповісти. На порозі кімнатки виникла молода служниця з повнісінькими глиняними кухлями. Вона була симпатична й вертка, у білому чепчику і коралях. Служниця побачила гірку срібла на столі, й очі її заблищали.
— О, Маріє, маленьке поросятко, йди до татуся Марсіно, йди сюди, bella carina[22] — заквохкав старий пірат й спробував посадити служницю собі на коліна. Та вивільнилася звичним рухом і поставила на стіл кухлі.
— Може Вам принести гарячих ковбасок? — питала Марія й хитро подивилася на гостей.
— Ти ж сама як та гаряча ковбаска, — вищирився Бомбара, коли учень переклав пропозицію італійською. — Краще скажи нам, а що то за добрі люди приїхали сюди півгодини тому? В мене геть хворі очі, але я ніби впізнав серед них давнього знайомого.
18
Найстарший (перший) єпископ римо-католицької Церкви на певній території (в певній державі).