Учень переклав польською його запитання.
— То якісь люди здалеку, певно, литвини, — відповіла служниця, нахабно розглядаючи учня. Молодий їй подобався більше. В нього було таке ніжне обличчя, таке м'яке на вигляд волосся.
— О, ще одні литвини! Литвини, ти чуєш, Джіованотто! — звеселився старий пірат. — Слухай-но, carina, я дам тобі оцю от песетинку — бачиш? — дам, якщо ти зробиш так, що я зможу побачити тих добрих литвинів зблизька, а вони, навпаки, не будуть бачити що я їх бачу, бачив… Тьху! Заплутався… Ваш юдей додає, певно, якоїсь дикунської настоянки до цього пійла…
— Там у стіні є дірочка, — погодилася Марія, коли почула розтлумачення, й потяглася за грошиком.
— Ні-ні, поросятко, не так, — Бомбара накрив монетку могутньою волохатою долонею. — Спочатку я хочу побачити зблизька литовські мармизи тих заброд. Зблизька.
[Середмістя Станиславова[23], Руське воєводство, опівдні 18 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]
— Дякую Вам Майстре, що Ви наважилися так далеко супроводжувати такого небезпечного гостя — сказав кавалер Анцо, вистрибуючи з карети Іоанна Георга Пінзеля.
— Ваше товариство для мене тим приємніше, що людям Великої Традиції рідко щастить у наші часи впізнавати одне одного, — зауважив Майстер і теж вистрибнув. — Нас, кавалере, несправедливі обставини і забобони змусили ховатися у шпаринах цього світу, маскуватися й носити личини. Якби не ця раптова проникливість отця Мартиновича…
— Його проникливість, за певних обставин, може коштувати мені свободи. Свободи як мінімум… Але ж Ви теж потім мусите якось пояснити цю подорож до Станиславова…
— Це не важко, кавалере. Тутешні вірмени та магістратський радник Якубович вже давно обіцяли мені розкішне замовлення для нового костьолу. Як тільки нова володарка Коссаковська[24] порозуміється з магістратом щодо податків, я почну робити для вірменів великі фігури Євангелістів.
— То Ви офіційно із візитом до пана радника?
— Так, кавалере, — з жартівливим напівпоклоном підтвердив Пінзель.
Анцо і Майстер вийшли на Ринкову площу. Тут було малолюдно. Від того часу, як нова володарка додала до ординарних зборів нові податки і переглянула привілеї, євреїв на ринку поменшало й центрові торгові шереги перейшли до вірменської громади.
Посеред розжареної сонцем площі стояла смугаста караульна буда, де грали в кості угорські найманці у синьо-блакитних жупанах. Навпроти них, в меншій буді, сидів напівсонний магістратський вартовий з митною книгою, гирями і червоним жезлом. На фарному[25] майдані вірмени продавали молдавських волів. Під дашком навпроти загонів здоровенні драби на чолі із знаменитим Грицьком Козорізом рубали овечу тушу. Зграя псів крутилася навколо в очікуванні тельбухів, підбігала до кривавих калюжок і злизувала суміш крові та пилу. Хмари мух зависали над псами.
Кавалер випив на півгроша свіжого молока, купив у лахмітника тонкий шкіряний ремінець, а в старого гуцула шабатурку. Пінзель придбав для дружини мішечок стеклярусу. Відчувши щедрі руки, до них підбігли торговки хустками, циганчата і жебраки. Раптом Анцо зробив знак рукою й очима показав Пінзелеві на людину в чорному, яка прямувала до них від занедбаного замку Потоцьких. Серед жовтих і сірих кольорів Ринкової площі чорна фігура виглядала посланцем з іншого світу.
Коли чорна постать наблизилася, Майстер побачив, що це худий сивий пан, обличчя якого до самих вилиць заросло бородою. В розпаху чорного плаща було видно темно-зелену оксамитову сорочку з блискучими ґудзиками й срібний медальйон. Руки сивого закривали чорні замшеві рукавички, під якими вгадувались масивні персні. В руках він тримав лаковану тростину, котрою відганяв жебраків і псів.
Анцо і сивий потисли один одному руки. Пінзель помітив, що потискання було особливим: незнайомець тричі натиснув великим пальцем верхню фалангу середнього пальця кавалера.
— Так цій людині можна довіряти? — спитав сивий замість вітання. Запитуючи, він навіть не дивився на Майстра.
— Так, брате, — запевнив його мальтієць.
— Ходімо звідси, — сказав сивий, вціляючи тростиною найнахабнішого з циганчуків. — Тут забагато зайвих очей. А ще більше псів. Гицлі[26] теж занедбали справу. Але Вам, кавалере, поки що нема чого боятися. Ніхто з папіжників не насмілиться образити застільного друга великих світу сього, допоки володарка Катажина присутня у місті.
24
Катерина Коссаковська з Потоцьких 1761 року, після смерті познанського воєводи Станіслава Потоцького, стала власницею Станиславова.
25
Від лат. farris — хлібний — міський майдан перед хлібним амбаром, продуктовими складами тощо.